Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Надувсь каш пан Забрьоха, мов індик, і став шикати, щоб усі замовчали, і каже: «Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, мені ніколи; я теперечки на посаді сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милоети? Та голосніш чигай!»
Поки пан Пістряк читав по складам та зомииявся над словотитла, так ще нічого; як же став по верхам читати, так ну! — фіть! фіть!., та й тільки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника черніговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернігів, як йому було писано, а замість того зополісковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з півдесятка
Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять, роти по-роззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся... і казати б то, і у горлі застряло, і поблід, і посинів, і запінився, і сльози пустив. А Ригорович йому і каже: «От так же, пане сот... чи то пак вже, пане Микито! Так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрався, і вже й писаря не слухав, і мав умніший його бути, та, бач, у вирій літав, та сотничество і пролітав. Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усі, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ідіте».
Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усіх, щоб дивилися на нього, і кахикнув тричі по-школярськи, і став читати... Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надіявся, і з тим і Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотні узяли суд-денка, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, і голову похилив, і довго думав, думав, далі підняв голову та й каже собі: «Дарма! Підіб’юсь під нового та й буду над ним орудовати. Недовго буде пановати. Пошию і сього у дурні, його і змінять, тогді вже певно я буду. Оставайся ж, пане сот... чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я піду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, і той подарунок, що лагодив тобі на весілля, понесу йому на ралець. А хто, хлопці, за мною?»
— Я! я! я! я! — заревла громада і потягли з х<тпг, невважсііочм,. що й чарки поналивані і калач дружко покраяв. І що то сказати: усі, і дружко, і піддружий, і бояри, і усі розійшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нікому було іі страви їсти, що на обід понаварювали.
Оттаке-то було весілля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!
XIV
Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар Прокіп Ригорович Пістряк. Та, ввішедши, так і поточився па лаву, схиливсь на стіл та й заголосив...
— Не задавай жалю, Ригорович! — каже йому Уласович.— Тут і так нудно на світ дивитись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хіба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?
— Бодай усі на світі і Солохи, і Пазьки, і Явдохи, усі, усі покоростявіли, то мені й байдуже. Горе; Уласовичу! Горе постиже мою утробу до раздраженія!
.— А мені що за нужда?—казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому ніякої порадоньки, та ще у вічі і насміявся.
— Не возпом’яни моїх первих беззаконій, друже! Нині і аз, грішний, у простоті єодержуся.
— Як так? — спитав Уласович; а Пістряк- по-своєму, по-письменницьки, і розказав, як він прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотні, Дем’яиа Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», і звелів йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім ділі. Ригорович захотів
його з хати, і змінив його з писарства, а иамість його настановив підписчого, хлопця, блазня, «єго же,— так закінчив Пістряк,— не єдино'жди за возлобіе чухрав і по лядві-ям поруганіє чиних».
— Скажи мені на милость, Ригорович, - питав Микита Уласович,— хто се нам таку капость укрутпп?
'— Оле мені! — здихнувши, казав Пістряк.— Враг рода чрловічеського, Явдоха Зубиха, великоімспитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмсздила, що й. полетів єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нині паню Халявську, та ще — ох! — і сотничку, воєже би іміти непреткновенное наміреніє соїтися з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнусообразную твою пашо Солоху — нехай здорова буде! — замість ліпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть і вина, і причина, і предмет. А все сіє учини ув отмщеніє за поруганіє над лядвіями єя, Вотще ми її, друже, замість прочуханки, не сожгохом, яко язичницю хварисейку, садукейку і митарку, (у пещі халдейськой!
— Так подаймо на неї лепорт!—казав Забрьоха.— Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосі оженили. Нехай її посадять у колоду...
. — Овва! — здихнув Ригорович і каже: — Не імать.нині власті над нею ніхто. Пані сотничка учинила їй парчеве возглавіє, сиріч очіпок, і нову намітку, і плахту; а пан сотник Халявський пристави к ній раба і даде коня, і мест-ника, і ділателя, щоб і дрова рубав, і воду возив, і кота годовав. І дана їй власть на усьому лиці земному і чакло-вати, і обаяти, і глумитися цілоє урем’я і полвремеиі, .
— Так знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе в гості. Перш почастуєм, а далі надаєм тусанів, і щоки їй попіб’єм, і зуби останні повибиваєм.
— Плюнь, друже, на сію Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде паче і обаче.
— Та й випиймо ж!
От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повиціджувавши гарненько скільки там иосаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нічого їм було більш робити. Минулося панство!
ЗАКІНЧЕНІЄ
А сюю повість, або казку, та розказував мені покійний Панас Месюра — коли знаєте; і вона дуже довга. Там є такс, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному містечкові Конотопі намість Микити Уласорича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, і його з сотенства змінили. А його жінка, себто Олена йосиповна, що була панна хорунжівна і попереду жила у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, так щось там... якось-то... гм! проброїла... не знаю, що і як... тільки мужик їй і очіпок збив, усі патли пообривав, і очі попідбивав, а далі підрізану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намість Прокопа Ригоровича Пістряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та півголо-ви йому уподовж оббрив, та й прогнав від себе...