Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! — Ти, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив, та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: — Не піду! Я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.
А пан Пістряк і каже:
— Та наш кривий іще не сотворив дошкандибаю я і до половини путі. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізиде-мо, дондеже не получимо отвітствованія на наше соміш-тельство.
— Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро Сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; ҐІазька наліпила мудрих вареників
Що ж то ужахнулися усі люди, у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить, як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то! І старі повиползали з хат дивитись на таку прояву, і усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари налужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються, жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати. А то ж і не страшно?..
Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піньмати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивовалися на еюю кумедію... Та як і не ди-воватись, бачачи, що чоловік о своїм умі ні з того ні з сього полетів, як птах. І коли б се опівночі, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тільки-тільки що зайшло...
Стара Льозниха ледве від старості та від недуги вийшла на вдвір’я і, дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартовали, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобі, господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати, та бо-
ротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!»-— та й задивилась на них, а далі... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розглядівши, потюпала до козаків і стала їм розказовати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетів. «Я,— каже,— сама бачила: летить, мов ворона, тільки що не крака, а знай пити просить...»
Пан писар і козаки — нічого робить—.порозіходились і порозказовали, хто не бачив, як конотопський пай сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетів, мов ворона... І усі ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: «Жди ж добра, коли і начальство наше «обвідьми-лось!» А Прокіп Ригорович зна, де раки зимуються! Він хоч і перелякавсь, та не забув ні про вареники, ні про яєщ-ню, ні про Пазьку; гульк до неї на вечерю... та про пана сотника вже і не згадовали.
А наш пан сотник летів, сердешний, летів від самого Конотопа і не зна, де він опиниться і що з ним буде, аж гульк — хутір, і він чує, що став спускатись усе нижче, нижче... Розглядає, придивляється — аж се хутір Безверхий, що на Сухій Балді... От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двір, де вже він раз був... От як улетів у двір, та до хорунжевниної хати, та у сіни, та прямісінько у хатні двері, що зачинені і ізсередини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь, як колода, і не дише, і не ворушаться... Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чаклувала над хорунжівною
От Явдоха зараз і обізвалась до нього:
— Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату.— Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу ні послушанія; лежить наш пан сотник, мов одубів. Нічого Явдосі робити, поволокла його самотужки у хату і як переволокла.на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху, зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матір її., що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче:—Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двірню. Що ж будеш діяти: злякавсь, злякавсь, нігде дітись. Ніколи тепер тобі переполох виливати. На лишень, понюхай сього.— Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж три^ чі, а далі став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далі злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив та й каже:
— Дай, тітусю, ще.
— Але!—каже Зубиха.— Я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач,, яка краля лежить!
Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що па полу спить панна Олена... та так і задрижав мов опареніїіі. Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тільки, як порозпускались, так ті вже прикрили пазуху, та й то не зовсім...
Уласович наш, як вздрів таку кралю, та так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і пращо свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!
Він би що-небудь і придумав... гм! так Явдоха його за полу сіп, і притягнула до печі, і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набік, і ще живу, не здох-шу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як веліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадила па припічок.
Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну, точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.
Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни... вона зараз спросоння і заговорила, і каже: «І вже мені пан Халявський!.. плюю на нього... Микиточку, мій голубчику! Де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась...»
Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжів-ну: так та його за руку дьорг! Відвела та й навчила, що ще треба робити.
От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці,, креймашки, скляночки, жар-нівки — се все надавала йому Зубиха — от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хоруйжівна знай спросоння проговорює: «Микиточку, душко Уласови-чу! Час від часу дужче тебе люблю!»
Далі Явдоха подала йому жаб’ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколуп-нув хоруижівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася, і стала казати: «Не хочу,., за Халявського... не силуйте мене... віддайте мене за Забрьоху... коли не віддасте... утечу...»