Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:

— Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому.

— Як додому? Тільки усього і буде?— пита пан Микита,

— Буде з тебе і сього; чого тобі більш?— каже Зубиха.— Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо додому.

— Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп’ять летіти, то цур йому; єй! Не можу!..

— І ні вже, синку, і мені тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра

вп’ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб’ячої кісточки, щоб носила при собі; покц буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться.

От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:

— Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.

Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!., днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном поганя, та цмока, та приговорює, мов па кобилу, і піднялися під самії небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! Воно чкурить ще прудше, чим Яць-кова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти докучали.

Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп* недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! Біля Забрьошиних воріт і впало... Пан Уласович як гепнув, та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вглядів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось проводжала.

— Чи се ви, паниченьку?— пита вона свого УласоЕИ-ча.— Де се ви пропадали і досі... я отеє усе за вами журилася...

— Чого ж ти вийшла за ворота? — розпитовав її пан сотник.

— Із журби!— каже Пазька.

— А кого ж ти проводжала з двора?

— Та там... чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я.*..

— Бичок! До скотини! Гм!—ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.

Унесла Пазька світло... дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і но-сатка, вже порожня, а дулівки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: «Бичок... до скотини!», та й пішов у світлицю, погасив світло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!..», та й захріп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Йосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці про-тира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно..

Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:

— Добридень тобі, панночка! Чого ти така смутна та невесела?

— Ох, бабусю! Тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?..— Так, охаючи, казала панна хорунжівна.

— Але! Мовчи та диш!—каже Явдоха.— На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи иа шию, то усе гаразд буде.— Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце,

та лобова кісточка, та Микитино-го сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче, та просить:

— Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього,

— Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

— Та то я була дурна та божевільна... не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер мені світ не мил без нього!..

— Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

— Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв.— Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: — Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір’ю звати, буду тебе і поважати, і шановати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію...

— Та годі ж, годі, угамуйся!—казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавці.— Ось увійде твій братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай іде мерщій у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж і братик йде до тебе, а я піду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та ділом поспішай.— Та, сеє кажучи, і пішла з хати, а панна хорунжівна їй услід кричить: — І хустку, і весільну шишку тобі дам...

Аж ось і ввійшов до неї у хату братик її, пан хорун-женко, на личку вже веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.

— Що, братику, чи ти здоров? — питала його сестриця, панна хорунжівна.

— Тільки перед світом спочив після завару соняшниць та й заснув на всі заставки. Та тепер і нічого,— так казав пан хорунженко.

— Ну, братику! Не журися: скоро вже тобі буде воля іти у ченці,— стала казати панна Олена, посупивши очиці у землю.— Я вже... вибрала... собі жениха...— сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак.

— А кого?

— Пана сотника конотопського Забрьоху.

— Що печеним гарбузом попоштувала?

— Еге!

— Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

— Цур йому! І не згадуй про нього. А зділай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи і попроси, щоб сьо-'годні або хоч завтра нехай присила людей за рушниками, а у неділю і весілля.

— Та що се тобі так ніколи припало? — питав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру.— Ще б, може, хоч трохи огляділась, а то шити-білити, завтра Великдень!

— Умру, коли через тиждень не піду за пана сотника! Я його сьогодні бачила уві сні: що за хороший! як намальований, а багатий! так і міри нема: так І пересипа з кишені у кишеню і гроші усякі, і срібні, і золоті, і жемчуг, і усяке дороге каміння... Зділай милость, братику, соколику, лебедику! Поспішай якомога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидш рушники подавати... або людей не треба, і тут назбираємо; тільки його мерщій, його до мене вези!