Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!.. Петре!.. Ти не чоловік, ти янгол божий!.. Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!.. Що се ти здумав?.. Чи достойна ж я того, щоб ти й думав так? Як у твій чесний дом, що була богобоязлива сім’я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?..»
— Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна... ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру...
— Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу
— Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!..
— Ось де моя слава,— сказала Оксана, і вийняла пла-точок з своєю косою, і показала Петрові.— Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і крепачкою. Буду ніч і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене... •
Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»
Пожал ковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом...
Перш усього зострілась з Оксаною молодиця, прежня її подруга. Придивилась і крикнула: «Так і є! Се Оксана. Мотре, дивись — Оксана йде!» Мотря собі: «Та Оксана ж, і з заробітком!» Одна по одній — і пішли по усьому селу... тільки доходить сердешна Оксана до якого двора, дивиться — вже усі з хати вийшли, і дивуються иа неї, і сміються з неї, і кричать: «А що? Погуляла за салдатами? Добула слави? Неси салдатчснка матері на втіху. Чи байстрюком матері хвалиться іідеш? Не дивись на мене, паплюго!» Оттака їй честь була зо всіх дворів. А коли дівчата вийдуть дивитись на неї, то матері заганяють і лають, щоб і не дивилися па неї. «Вона,— кажуть,— не достойна того за своє мандрування за салдатами. Остидила усе село!» А ще пуще дітвора! Так ті, чувши усе від старших, так аж на вулицю вибігли, і за поли її сіпають, і кричать, і вже й приложили: «Салдатка йде, байстря несе... кир-кир-кир-кир!»
Оксано, Оксано! Чи ти се усе чуєш у тім же селі, де колись тільки вийдеш на вулицю, то усі вибігають против тебе, щоб хоть подивитись на тебе та позавидувати на твою красу; а коли, було, заговориш з ким, так і той радісінький, і усі збираються круг тебе, щоб послухати твоїх речей, шуток та вигадок. І що то: і самий престаренний дід і немощний, що, вивели його на вдвір’я та посадили на за-валині, і той, як, було, проходиш мимо нього, то так пильно дивиться на тебе, так аж не втерпить і скаже: «От дівка — так так!» А тепер яка тобі честь!.. Що то ще буде від матері?..
Серед такого величанняГ йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна, бо од стида і світу не бачить. Плакала б, так вже й сліз нема, так вже серце запеклось, що й сльозинки очі не пустять...
Сяк-так добрела через силу до Миколиної хати, де чула, що мати її живе. Скріпила серце, відчинила сіни, посадила хлопця долі, подумала, перехрестилась, відчинила хату, глядь — господи! Хто то лежить?.. На полу, на рядні лежить старенька, худа-худа, як шкелет, жовта, бліда, очі запали, з-під старенького очіпка світить біле, сіде волосся;
вкрита стареньким кожушком і виставила руку, гі рукм суха-пресуха, як скіпка, і хоч спить, а стогне... «Хто сс?
– дума Оксана.— Чи не мати? — Так я ж не таку покинула її. Хоч вже й старенька була, та була повновида і ще не сі-да... Та хто се?..» Стоїть як укопана... труситься... зовсім зомліти... Тут сльози аж до серця підступили... як иобіж.пь річкою з
Довго сього було; стара через силу і сказала:
— Що се ти наробила з собою? — та сказала так тихенько та люб’язно; звісно, як мати.
Хлипа Оксана, стоячи навколішках, і слова не скаже. Дух її захвачує.
— Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! — стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: — йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!
— Ох, мамочко!..— тільки й чуть від Оксани.
— Мені без тебе легше було... Я не можу на тебе дивитись... йди собі... коли здужаю... кликну тебе...
Оксана не встає...
— Мамо!.. Бозя!..— Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: «Мамо!.. Бозя!..»
Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:
— Се воно?
— Воно, мамочко!
— Подай мені його.
Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.
Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: «Во ім’я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу».
Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут ро,-биться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: «Мамо!.. Бозя!.. Бач...»
— Так, мій янголе божий! — сказала Векла, пригорнувши дитину до себе.— Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим... Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп’ять.
Господи! і сказати не можна, що тут вже було меж ними, скільки вони плакали, обнімались... Оксана усе випитує матір, чи від щирого серця вона її прощає, бо сама собі не вірить від радості...
І увесь день на тім пройшов, що усе вони пестувалися... Стара Векла аж неначе здоровіша стала, і усе до бога, усе до бога, щоб і він так простив, як вона простила дочку свою.
Надвечір бачила Оксана, що Петро приходив до хазяїна і розпитував, що тут у них було, а до Векли й не заходив.
Увечері Оксана розказала матері усе: як спізналася з копитаном і як усе було, аж до посліднього часу. Векла усе пильно слухала, не раз сплакнула, слухаючи страждання Оксанино, а далі сказала: «Не було б сього нічого, якби ти мені попереду сказала, що полюбила копитана і з якою думкою. Я б тебе відвела від нього. Де таки сьому статись, щоб пан та узяв мужичку? Коли і явиться такий супостат і стане таке казати, то се на сміх, на погибель. А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у великій пригоді став без тебе, то було б усе не те... Ох, моя годинонька лихая!.. Ну, та вже сказано, бог простить!.. Будемо жити, неначе нічого і йе було;.і не спом’янемо н}-чим. А за копитана... нехай я буду молитись! Спасибі господу милосердному, lbцо тобі на розум послав уклонитися од зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп’ять моє серце. Годі ж, годі, не плач вже. Спочинь після такого турбовання. Завтра приньмемось за діло, як і попереду бувало».