Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся.., і ледве промовила: «І сьому ж правда?.. Скажи ж мені* як перед богом?» .
Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви...
— Так я ж матері об сім скажу...
Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати, Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових плать-їв, і платків, і хусток, і
— Мені нічого не треба,— кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,— тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі що-чечки, і сі губочки, 1
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об’явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити... «Чи є така щаслива, як я?» — думає Оксана, убігши у хату... і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе панське буде... і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому... так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход...
— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись,
— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи... Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву.;. Що вже на усю губу пані буде...
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується... «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!..»
Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.
Хоч тільки і до завтрього розходились вони* та Оксані щось дуже на серці ^калко було... Усе б вона плакала і сама не зна чого... «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?.. Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход.;. Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.
Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем,' аж скільки ви дію!
Тут чогось підійшов Петро до тії купи, до Оксана
— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горпіко-возівпа! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.
— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.
— Помандрувала за салдатами.
— Йо?
— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона ув обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.
— Що ж мати?
— Голосить, не що.
— І не вмерла від туги та від сорому людського?
— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.
Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози... «Що ж?—каже.— Хоч і обманув, та не посміявся:.. Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».
Так сидить на завалині І світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку... «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло... «Піду ж я до матері!»— каже.
— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.
— А благословитись?
— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, Швидше, піп дожида.
Не пішла Оксана, а він її повів...
— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села...
— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп...
— Так де се?..
— Ген у тім селі, де полк ночує, п’ятнадцять верстов відсіля.
— Так що ж отеє? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.
— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися... Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.
— А мати?.. Ох, вернуся я та скажу...
— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося...
— А не обманюєш ти мене?
Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою... Та се кажучи, зовсім не-чувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: «Па-шол!», і помчались коні як стріла!..
Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері...
Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою ква-тирю ні живу ні мертву... так і впала на постіль та слізьми обливається!..
Копитан зараз і крикнув: «Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!»
— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.
— Дайте нам чаю! — гукнув копитан.— Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.