Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з’їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села... а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?.. Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?.. Горечко їй тяжке!

Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого ссла. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду

додому...» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір’ю... або знайде вже її на кладби-щі; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп’ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вн’ять піде... дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп’ять скочить, вп’ять піде і вп’яті) ненадовго... та так і опізнилась. Полу-ношна зірка зійшла, а нона ще далеко від села. Дибала-ди-бала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки... «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись... Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю... Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!.. Не зступ-ляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!..»

Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.

Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі... підійшов ближче — жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» — питається чоловік.

Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно... «Ох, господи!» — крикнула, обернулась ік землі, заплакала на-взрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!..»

— Та що ти таке? Чи недужа, чи що?

Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.

— Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,— сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.

— Убий мене, Петре! —крикнула Оксана.— Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.

— Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю,.

— Убий Оксану! Роздави її п’ятою...

— Оксано, се ти? — крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї...

І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум’яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а стардеве лохмот-тя на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.

Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:

— Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.

У той вечір, як ти... теє... то, як вже тебе не було, вона

і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не ночувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки... через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служавих любилася, а об копитанові й байдуже — ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,— казали люди,— так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салда-тів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з

дочок його хто, зирк у вікно... аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує... Правда ж сьому, Оксано? Було се?

Оксана похилила голову і втерла слізочки... Петро їй каже:

— Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив... Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там...» Тут вже не знали, що з твоєю матір’ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по* дерев’яніла... Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.

Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.

— От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати ие можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов’язувати собі на голову що-небудь замість скин-дячок, та й зведе весільних пісеньок... «А як,— каже,— приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну...» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб’ю, гадюку, уб’ю, змію!.. Вона з мене кров виссала, вона...» — та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш...

— Годі ж, годі! Перестань! — казав Петро.— Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то зпахурі відволодали її, прийшла вона до пам’яті... так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п’явкц! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п’ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою... а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві... от твоя мати і пішла у сусіди...

— Моя мати у сусідах? — крикнула Оксана, руки ламаючи.— Се я їй так наробила! — Та аж припала до землі, плачучи...

—Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла да Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!.. Хотів уступитись за неї... «Не руш,— сказала мені Векла,— бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди... І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!..»

Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і Міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватнсь, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,— каже,— просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».

Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона...»