Повернення Короля
Шрифт:
Меррі вклонився; Еовіна подала йому щит, такий самий, як у Гімлі, тільки з білим конем на зеленому полі.
– Прийми все це, і нехай воно служить тобі на здоров'я. До побачення, Меріадок! Ми з тобою ще зустрінемося...
Пітьма гнітила душі людей, наповнювала їх непевністю і страхом. Однак роханці - народ мужній, і тому рідко можна було почути в той день нарікання і плач: навіть втікачі з Едорасу, яких залишали самих перед лицем невідомої долі, не скаржилися. Слово треба було тримати.
За дві години ярл уже сидів у сідлі, гордий, стрункий, у
П'ять з половиною тисяч вершників у повному озброєнні вишикувалися на пласкому березі Сніговиці, окремо стояли коноводи з трьома сотнями запасних, легко навантажених коней. Теоден проїхав уздовж ряду, змахнув рукою, заграла одна-єдина сурма, і роханське військо рушило в путь. Попереду їхали особисті дружинники ярла, два десятки добірних воїнів, знаменитих наїзників, за ними Теоден з Еомером. Маркграф попрощався з сестрою нагорі, на городищі, і згадка про розлуку мучила його; але мало-помалу її змінили турботи про майбутню подорож.
Відразу за Теоденом трюхикав на своєму поні Меррі, ліворуч і праворуч - обидва гондорських гінці, а за ними - ще двадцять дружинників. Так вони їхали по широкому проходу між двома шеренгами воїнів, що очікували своєї [62] черги з суворими, кам'яними обличчями. Тільки під'їжджаючи до кінця війська, гобіт відчув жвавий, гострий погляд молодого воїна, стрункого й трохи нижчого за інших. Ясно-сірі очі гаряче блищали, і Меррі здригнувся: то було обличчя людини, що йде в бій у пошуках смерті.
Слідом за дружиною Теодена один по одному потягнулися інші загони. Вони спустилися за течією Сніговиці, минули сільця Заріччя і Валунець, де в дверях темних будинків стояли, дивлячись на них, сумні жінки; без музики, без пісень почався цей знаменитий похід.
До Едорасу під'їхали опівдні, але було темно, як пізнім вечором. Теоден пробув у столиці недовго; тут до війська приєдналося кілька десятків кіннотників, що спізнилися на огляд. Ярл пообідав і зібрався їхати далі, але йому ще треба було попрощатися з вірним зброєносцем. І знову Меррі благав узяти його з собою, і знову Теоден відмовлявся:
– Твій поні не здолає дорогу. І що ти будеш робити в бою, мій славний гобіте, хоч і недарма носиш свій меч?
– Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, - заперечував Меррі.
– Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.
– Мені доручено берегти тебе, - відповідав Теоден.
– Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.
Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись
– Хто дуже бажає, знаходить спосіб, - шепнув тихий голос йому на вухо.
– Чи не стану я тобі в нагоді, друже?
Перед Меррі стояв той самий юнак, що так дивно дивився на нього ще вранці.
– Тобі не хочеться залишати ярла, чи не так?
– запитав він.
– Я вірно кажу?
– Так, - шепнув Меррі. [63]
– Тоді поїхали зі мною. Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і пітьма не погустішає. Гріх не відгукнутися на таке бажання, як твоє. Мовчи і йди за мною!
– Сердечно дякую, - просяяв Меррі.
– Але ми не знайомі!
– Гаразд, - кивнув юнак, - можеш звати мене Арнхельмом.
Ось у такий спосіб склалося, що гобіт не залишився в Едорасі. Сірий жеребець Вихор навіть не відчув, що ноша його зросла: Арнхельм, стрункий і гнучкий, важив менше за інших їздців.
На ніч вони зупинилися під вербами, біля злиття Сніговиці та Ентули, за дванадцять ліг від Едорасу. На світанку поїхали далі по землях Східної Марки; праворуч на схилах Хальфіріену розкинулися густі діброви - там уже починалися володіння Гондору, - а ліворуч у тумані колихалися трясовини нижнього Андуїну. Скачучи щодуху, доганяли ярла гінці зі звістками одна тривожніша від іншої. З півночі увірвалися вороги, зі сходу на плоскогір'я Рохану пробилася банда орків.
– Нам ніколи озиратися, - говорив Теоден.
– Прирікові драговини прикриють наш фланг. Не можна втрачати жодної хвилини. Вперед!
Отже, ярл Теоден, син Тенгіла, залишав свої одвічні володіння; миля за милею вів він своїх людей на схід. Одну по одній минали вони всі вершини, що позначають кордони Гондору: Каланад, Мін-Рімон, Ерелас, Нардол; багаття на них уже згасли. Навколо стояла сіра тиша. Тінь густішала. Надія потроху згасала у всіх, навіть найстійкі-ших серцях.
Розділ 4 ГОНДОР В ОБЛОЗІ
Піна розбудив Гандальф. У кімнаті горіли свічки - за вікнами ледь світилося. Повітря було важким, як перед грозою.
– Котра година?
– тамуючи позіхання, запитав Пін.
– Третя, - відповів Гандальф.
– Вставай і вдягайся, Намісник чекає. Настав час виконувати нові обов'язки. [64]
– А мене там нагодують?
– Ні, але я тобі дещо приготував, до полудня як-небудь перетерпиш. Віддано наказ заощаджувати провізію.
Пін сумно подивився на тонку скибочку хліба з мізерним, на його погляд, кружечком масла, приготовлену на красивій тарілці, поряд з кухлем збираного молока.
– І навіщо ти мене сюди привіз...