Повернення Короля

Толкин Джон Рональд Руэл

Хвилину Гандальф помовчав, міркуючи.

– А може... Може, допомогла твоя дурна витівка, Піне. Днів п'ять тому він з'ясував точно, що ми розгромили Сарумана і забрали палантір з Ортханку. Але ми не могли б ним користуватися потай від Ворога. Отже... Арагорн? Надходить [74] його час. Він сильний, сміливий, суворий і справедливий, він вміє вирішувати і ризикувати, коли необхідно. Так, це цілком можливо... Арагорн міг заглянути в палантір і кинути виклик ворогу. Цікаво! Ну а точно ми дізнаємося, коли прибудуть роханці - якщо не запізняться. Нас чекають важкі дні. Давай, доки є час, ляжемо спати.

–

Але...
– почав був Пін.

– Що? Запитуй - сьогодні можна.

– Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира - чому?

– Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт-Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити... Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!

Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з'являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, - перешіптувалися люди.
– Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?

Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав'язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь-коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.

– Проте, - казав Денетор, - не можна легковажно залишати форпости і стіну Раммас-Ехор, зведену тяжкою працею. Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Андуїн. Він не може переправитися всією силою ні на півночі, де драговини захищають Кайр-Андрос, ні на півдні, в Лебенніні: там Ріка вже занадто широка. Виходить, ворог піде на Осгіліат, як і минулого разу, коли Боромиру пощастило перетнути їм дорогу. [75]

– То була тільки спроба, - нагадав Фарамир.
– Тепер, якщо навіть втрати ворога будуть удесятеро більші за наші, це його не втримає. Йому не так страшно втратити цілу армію, як нам - одну роту. А вартові на далеких ділянках будуть відрізані, коли вороже військо прорветься до Пеленнору.

– А що буде з Кайр-Андросом?
– запитав Імраель, правитель Дол-Амроту.
– Його потрібно неодмінно утримати, якщо ми бажаємо захистити Осгіліат. Не можна забувати про ліве крило. Роханці можуть і не з'явитися. Фарамир повідомив, які величезні сили зібралися за Чорною Брамою. Не одна рать вийде звідтіля, і не в одному місці спробують вони подолати Ріку.

– На війні завжди ризикують, - заперечив Денетор.
– Гарнізон Кайр-Андросу збільшити ми не можемо. Але берег Ріки і Пеленнор я не віддам без бою, якщо знайдеться воєначальник, здатний виконати наказ свого володаря!

Радники перезирнулися. Фарамир подивився прямо в обличчя Денетора:

– Я не стану супроти твоєї волі, батьку. Якщо доля взяла в нас Боромира,

я піду куди скажеш і зроблю все, що зможу - замість нього. Чи правильно я тебе зрозумів?

– Так, - відповів Денетор.

– Тоді прощавай, батьку. Якщо повернуся, ти, мабуть, будеш ласкавіше ставитись до мене...

– Залежить від того, з чим повернешся. Ти будеш потрібен тут не тільки для військових завдань.

Останнім, хто розмовляв з Фарамиром перед його від'їздом на схід, був Гандальф.

– Не лізь у пазурі смерті, - попросив він.
– Навіть у тяжкій сердечній скруті. Батько любить тебе, Фарамире, і доостанньої миті зберігатиме цю любов. Йди з миром!

По годині Фарамир залишив Мінас-Тіріт із купкою добровольців - захисників міста, яких йому можна було виділити; стоячи на стінах, люди марно намагалися зрозуміти, що діється в півмороці на руїнах Осгіліату. Інші з надією поглядали на північ, підраховуючи, скільки ліг відокремлює Гондор від Рохану.

– Чи Теоден прибуде? Він не забув про стародавній союз?
– раз по раз запитували Гандальфа. [76]

– Прибуде, - відповідав маг.
– Навіть якщо спізниться. Не забувайте: Червону стрілу він міг одержати в кращому разі два дні тому, а від Едорасу шлях неблизький...

Вночі дочекалися звісток. З берега Андуїну примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Моргулу до бродів Осгіліату рухається військо; до нього приєдналися полки відомих своєю жорстокістю харадримів.

– Веде їх сам Вождь Дев'ятки, - сказав гонець, - і його ім'я наводить жах на усе по берегах Ріки.

Цими невеселими словами закінчився третій день Перегріна Тука в Мінас-Тіріті. Мало хто спав тієї ночі. Усі розуміли: надії на порятунок незначні, і навіть Фарамиру не втримати бродів на Андуїні.

Назавтра темрява не погустішала - далі було нікуди, - але вщерть наповнила душі. Знову сталі відомі безрадісні новини. Ворог перейшов Андуїн. Фарамир відступав, збираючи всі сили для зміцнення Раммас-Ехору, але військо супротивника було вдесятеро більше.

– Якщо Фарамир відступить до Пеленнору, - сказав черговий гонець, - ворог піде за ним по п'ятах. Переправа обійшлася ворогу не так дорого, як ми сподівалися. План нападу був докладно продуманий. На схід від Осгіліату потайки готувалася ціла флотилія човнів та плотів. Вони попливли через ріку усі разом. Але найстрашніше - це Чорний Вождь. Мало хто ризикує заступати йому шлях, а більшість втрачає мужність вже від його імені. Підлеглі ж слухаються його беззаперечно, кожен готовий горло собі перерізати за першим наказом.

Вислухавши гінця, Гандальф спохмурнів:

– Мабуть, мені варто бути не тут, а там!

Не встиг ніхто і слова вимовити - маг свистом підкликав Тінебора, блискавкою промайнув за ворітьми і зник. А Пін цілу ніч самотньо вештався по стінах, пильно вдивляючись у чорну пітьму на сході.

Знову лише по калатанню дзвонів можна було відрізнити початок дня: брунатна пітьма ущільнилася, як перед ураганом. Ще не замовк передзвін, як Пін помітив удалині вогні; вони спалахували подекуди уздовж лінії, що позначала укріплення майже невидимого в сутінках Раммас-Ехору. Вартові голосно загукали, солдати розійшлися по [77] бойових місцях. Червоні вогні множилися на обрії, і звідтіля вже долітав глухий гуркіт вибухів.