Повернення Короля
Шрифт:
– Ще раз дякую тобі, Ган-бури-гане, славний вождь!
– сказав Теоден.
– Спасибі за провідників, за добрі звістки!
– Бийте горгунів!
– відповів Ган.
– Убивайте орків! Нічим іншим ви не втішите дітей лісу. Проженіть лихо!
– Для того ми і прийшли сюди. Чи пощастить нам - покаже завтрашній день...
Ган-бури-ган низько схилився, торкнувшись чолом землі, і вже збирався відійти, але раптом підняв голову, як олень, сполоханий на пасовиську. Очі його радісно блиснули.
– Вітер
– гукнув він і в одну мить зник разом зі своїми родичами. Ніхто з роханців більше ніколи не зустрічався з ними. Незабаром далеко на сході знову забили барабани. Але ніхто не відчув у цьому звуку погрози [95] - діти лісу, замшілі на перший погляд дикуни, зраджувати не вміли.
– Звідси нам провідники вже не потрібні, - сказав Ельфхольм.
– У мирні роки наші не раз їздили до Мундборгу, і я сам бував там. Від повороту на південь до довгої стіни ще сім ліг. На узбіччях там соковиті луги. Гондорські гінці на цьому відрізку звичайно летять щодуху, і ми зможемо, не підіймаючи шуму, пустити коней в кар'єр.
– Головне - не проґавити засідку, - додав Еомер.
– І не виснажити сили. Мені здається, тут варто відпочити, а рушити далі вночі, з таким розрахунком, щоб вступити в бій з першим світлом дня... чи за знаком ярла, якщо світла не буде.
Ярл погодився. Рада закінчилася, старшина розійшлася, але Ельфхольм незабаром повернувся.
– Я посилав розвідку на узлісся, - доповів він.
– Вони щойно повернулися. Знайшли двох коней з їздцями, мертвих.
– Вбиті?
– запитав Еомер.
– Хто?
– Гондорські гінці. Один з них, мабуть, Ергон - у руці він тримав Червону стрілу. Точніше не скажу - голови відрубані. Зважаючи на обставини, вони, мабуть, наштовхнулися на ворогів уже біля обвідної стіни і повернули назад на захід. Якщо вони змінювали коней, як звичайно, це повинно було відбутися позавчора ввечері. Припустити, що вони повернулися до міста і виїхали знову, неможливо.
– Виходить, Денетора не сповіщено, - мовив Теоден.
– А як би підкріпила його дух надія на допомогу!
– Дає подвійно той, хто дає вчасно, - сказав Еомер.
– Але говорять також: краще пізно, ніж ніколи. Хтозна, чи не виправдається і цього разу старе прислів'я?
Роханці безшумно мчали зарослими травою узбіччями тракту. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Прямо попереду червона заграва висвітлювала чорні стрімчаки величезної гори. Раммас-Ехор наближався; світанок ще не наставав.
Ярл їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним йшов ескадрон Ельфхольма; юний Арнхельм, скориставшись з темряви, непомітно приєднався до ар'єргарду дружини. «Навіщо?» - думав Меррі, міцно чіпляючись за сідло [96] Арнхельма. Раптом ярл наказав зупинитися: повернулися розвідники майже з-під самої стіни Пеленнору.
– Здалеку видно великі пожежі, - доповів один.
– Місто у вогні,
– Пригадай, володарю, прощальні слова лісового вождя, - мовив другий.
– У мирний час я живу на відкритому плоскогір'ї; мене звуть Видфар, і я вмію впізнавати вітри. Вітер справді перемінився. Тепер він несе з півдня дух Моря, слабкий, але безсумнівний. Ранок принесе зміни. На полях Пеленнору ми зустрінемо світанок!
– Якщо це правда, будь благословенний до кінця днів твоїх, Видфаре!
– відповів ярл. Звернувшись до дружинників, він промовив так голосно, що почули і в ескадронах:
– Настав наш час, діти Еорла! Перед вами - Ворог, за вами - рідні оселі. Пам'ятайте: хоч боротися ви будете не на своїй землі, слава, заслужена в битві, буде з вами назавжди. Предки наші присягалися, нам личить виконати присягу. Друзі наші зазнали лиха. Вперед, вірні сини своєї землі і ярла!
Роханці дружно вдарили списами об щити.
– Еомере, сину мій, - вже звичайним голосом додав Теоден, - ти поведеш перший ескадрон під моїм прапором і вдариш посередині. Ельфхольм відразу ж за стіною поведе своїх на праве крило, Гримбольд - на ліве, інші нехай виступають за трьома першими, кому як зручніше. Атакуйте всюди, де скупчується ворог. Подробиці вирішимо, коли одержимо точніші відомості. Вперед, діти мої, не піддавайтеся пітьмі!
Дружина пустила коней з місця в кар'єр. Меррі, тримаючись за луку сідла за спиною Арнхельма, поспішив добути меч з піхов. З гіркотою визнав він у цей час правоту Теодена: що може гобіт? «Тільки й того, що заважаю вершнику, - з тугою думав Меррі.
– Хоч би не впасти під копита...»
Одна ліга відокремлювала їх тепер від зруйнованої стіни. Вони досягли її швидко, занадто швидко, на думку Меррі. Нестямно заволали орки, там і тут зав'язалися сутички, але незабаром усе скінчилося. Орки, захоплені зненацька [97] за улюбленою справою, були перебиті блискавично. Біля руїн Північної брами ярл ненадовго затримався. Перший ескадрон підтягся до нього; Арнхельм не відступав від ярла ні на крок, хоча загін Ельфхольма завернув праворуч. Гримбольд повів своїх людей через широкий пролом трохи на схід.
Меррі обережно виглянув через плече Арнхельма. Далеко, миль за десять, на півнеба розгорілася пожежа, а на рівнині палали вогняні заслони, вигнуті півмісяцем; до найближчого залишалося менше ліги. Ні натяку на ранкове світло, ні подуву вітру.
Зберігаючи мовчання, роханці рухалися по гондорській землі, не поспішаючи, але невпинно, як хвиля припливу. Думки і волю Чорного Вождя займала облога Мінас-Тіріту; він навіть не передчував наближення сили, здатної перекреслити його чудові плани.