Повернення Короля
Шрифт:
– Ну, а мене поглинали власні переживання, - зізнався Гімлі.
– Ні, ні, про цю частину походу я говорити не бажаю!
Пін і Меррі не відставали, і зрештою Леголас сказав: [135]
– Добре, спробую я вгамувати вашу цікавість. До речі, примари мене нітрохи не злякали - вони були такі жалюгідні!
Він коротко розповів гобітам про перехід по Стежині Мерців, про зустріч під каменем Ерех, про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларгіру над Андуїном.
– Чотири дні і чотири ночі ми їхали без відпочинку, а на п'ятий день, уже в Привражжі, в тіні Мордору, мені стало веселіше: примарне військо явно зміцніло і виглядало тепер цілком грізно. Були там і верхівці, і піхота, рухалися вони швидко, безшумно; очі їхні палали. Біля Ламедону вони обігнали нас і пішли б уперед, але Арагорн утримав їх. «Навіть примари підкоряються йому, - подумав я.
– Значить, вони нам ще знадобляться».
Ми перейшли Гілрайну, переслідуючи наляканих союзників Мордору, і на тім березі хотіли трохи відпочити. Але незабаром Арагорн став квапити нас: «Мінас-Тіріт в облозі! Ми можемо спізнитися!» Не чекаючи ранку, ми помчали щодуху по рівнинах Лебенніну...
Леголас зітхнув і, подивившись на південь, тихо проспівав:
– Срібляться ріки, Целос та Еруї, у зелених лугах Лебенніну. Вітер з Моря буйнії трави хилить додолу. В золотії дзвіночки, меллос та альтирін, у зелених лугах Лебенніну вітер з Моря тихесенько дзвонить. [136]У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі...
– А я на птахів уваги не звертав, - підхопив Гімлі.
– Там саме зав'язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п'ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад-рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися - і билися люто. Вони нападали, сміючись - їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім'я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з'ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі-невільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна-данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці - усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю...
– Так, це дивно, - підтвердив Леголас.
– Я не зводив очей з Арагорна і думав, яким непереможним володарем міг би він стати, одержавши Перстень Влади. Недарма Ворог так боїться його! Але шляхетність душі - якість, не [137] зрозуміла Саурону. Адже Арагорн походить з роду прекрасної Лючіені. Потомство його не згасне в віках!
– Гноми століттями час не рахують, - промовив Гімлі, - але це правда; Арагорн був прегарний. Весь ворожий флот потрапив до його рук, він зійшов на борт найбільшого корабля і велів грати збір. Воїнство тіней вишикувалося на березі. Вони мовчали, їх не було видно, тільки очі горіли, відбиваючи полум'я палаючих човнів. Арагорн звернувся до них: «Слухайте спадкоємця Ісіддура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе і ніколи більше не з'являйтеся в
Вождь померлих виступив наперед, переломив списа і кинув уламки на землю. Потім поклонився, завернув коня, сіра хмара його воїнства стала віддалятися і зникла, немов розвіяна вітром. Мені здалося, начебто я спав і от тільки зараз прокинувся.
Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. На кораблях було звільнено безліч бранців, серед них чимало гондорців, захоплених під час грабіжницьких набігів, до Андуїну підтягувалися великі загони з Лебенніну та Ітіліену, прибув Ангбор з Ламедону з кіннотою - страх перед примарами розсіявся, і тепер вони прагнули допомогти спадкоємцю Ісіддура, чиє ім'я було в усіх на вустах і приваблювало, як вогонь вночі.
Оце й усе. Протягом вечора та ночі приготували човни, зібрали людей, а ранком ми попливли вгору по річці. Здається, начебто сто років проминуло, але ж все це відбулося лишень позавчора, вранці шостого дня після відходу з Дунхаррану. Арагорн увесь час підганяв, квапив... «Від Пеларгіру до Харлонду сорок дві милі, - повторював він.
– А прибути треба вранці, інакше всьому кінець!»
На веслах сиділи тепер вільні люди, і працювали вони в повну силу. Але ми пливли проти течії, і хоча в пониззях вона не занадто сильна, нам дуже не вистачало вітру. Тому навіть перемога в Пеларгірі не радувала мене, а Леголас сміявся: «Вище голову, нащадку Даріна! Пригадай прислів'я: найтемніше перед світанком!»
Але на яких підставах він сподівається на світанок, не пояснював. Ніч нічим не відрізнялася від дня, день від ночі. Вдалині на півночі під хмарами билася величезна заграва, і Арагорн мовив: «Мінас-Тіріт палає!» Близько півночі дещо змінилося. Досвідчені моряки з Лебенніну, [138] подивившись на південь, пророчили зміну погоди і вітер з Моря. Ще задовго до світанку на щоглах поставили вітрила, і вітер наповнив їх. Ми попливли швидше, і на зорі носи наших кораблів уже бадьоро різали і спінювали воду. О третій годині по сходу сонця ми при гарному вітрі і сонячній погоді пристали в Харлонді, розгорнули прапор... Великий був день і пам'ятна година, що б не відбулося далі.
– Великих діянь час не применшує, - підтримав Леголас.
– Перехід по Стежині Мерців - подвиг, і подвигом залишиться, навіть якщо нікому буде співати про нього.
– Звичайно, так може статися, - кивнув Гімлі.
– Арагорн і Гандальф сильно стурбовані. Цікаво, що вони там вирішують? Мені, так само як і Меррі, хочеться, щоб війна скоріше скінчилася. Але якщо ще потрібно буде, я піду з усіма, щоб не зрадити честі свого племені.
– Також і я, - мовив Леголас.
– І ще заради любові до короля.
Друзі замовкли і довго ще сиділи в тихому саду, занурені кожен у свої думки. А тим часом воєначальники радилися в наметі Арагорна.
Попрощавшись з Гімлі та Леголасом, Імраель негайно послав попередити Еомера, і вони вдвох поспішили на заклик Арагорна. Його намет стояв неподалік від місця загибелі Теодена. Крім Арагорна і Гандальфа, там уже знаходилися сини Елронда, також викликані на раду.
– Насамперед я повинен переказати прощальні слова намісника Гондору, - почав Гандальф.
– «На якийсь час ви, можливо, і здобудете перемогу, - сказав він, - але ви не знаєте усієї сили Чорного Замку. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на вас». Я не вважаю це приводом для розпачу, але нам варто визначити, скільки в цьому правди. Палантіри не брешуть, навіть Володар Барад-Дуру не примусить їх до цього. Але він може з їхньою допомогою показати людині, що слабшає духом, картини, котрі сам захоче, або примусити помилково зрозуміти те, що показане. Втім, я не сумніваюся, що, побачивши могутні сили, зібрані в Мордорі і безупинно зростаючі, Денетор побачив правдиву картину. Нас усіх ледь вистачило, щоб вистояти під першим серйозним натиском. Наступні напевно будуть сильніші. У цій війні, як вірно помітив Денетор, у нас немає надії на остаточну перемогу. Зброєю ми її [139] не доможемося - ані відсиджуючись у місті і відбиваючи облогу за облогою, ані роблячи вилазки за Ріку, де ворог має велику перевагу. Інших способів у нас немає. Обережність радить зміцнити всі наші фортеці і чекати. Тим самим вдалося б, мабуть, ще трохи виграти часу для продовження нашого життя.
– Тобто ти пропонуєш замкнутися в Дол-Амроті, Мінас-Тіріті чи Дунхаррані і сидіти, як сидять діти в твердині з піску, чекаючи сильної хвилі?
– запитав Імраель.
– Для вас у такій пропозиції не було б нічого нового. Саме це ви і робили при Денеторі, чи не так? Але я казав: так радить обережність. Я ж не прихильник подібної обережності. Важливо тільки зрозуміти, що повної перемоги силою зброї нам не домогтися. Але є ще й інші шляхи. Пам'ятайте, що головна пружина всіх починань Мордору - Перстень Влади, опора Барад-Дуру, надія Саурона!