Повернення Короля

Толкин Джон Рональд Руэл

Арагорн опустився на коліна біля постелі Фарамира, не віднімаючи руки від його чола. Обличчя Арагорна зблідло від напруги, він повторював ім'я Фарамира усе тихіше, немов спускаючись слідом за ним у глибокий колодязь.

Прибіг Бергіль і приніс шість сухих листків, загорнених у хустку.

– Ось!
– задихаючись, повідомив він.
– Королівський листок. Правда, сухий. Зірваний приблизно два тижні тому. Згодяться?

Хлопчик, глянувши на Фарамира, гірко схлипнув. Арагорн взяв у нього хустку і сказав з посмішкою:

– Молодець, це саме те, що потрібно. Найгірше тепер позаду. Побудь тут і не сумуй. [126]

Він узяв два листки, подихав

на них, зім'яв, і в кімнаті повіяло лісовою свіжістю. Арагорн кинув ацелас у чашку з приготовленим окропом; свіжий запах ще підсилився, нагадуючи ранок у краю вічної весни... Арагорн підвівся - очі його посміхалися - і підніс трунок до вуст Фарамира.

– Ви подивіться!
– шепнула Іорет одній з доглядальниць.
– Який запашний! Діє куди сильніше, ніж я вважала. Цей запах нагадує мені троянди з Імлот-Мелуї, я їх бачила дівчиною. Сам король не міг би побажати кращих пахощів!

Фарамир поворухнувся, розплющив очі й осмислено та радісно глянув на Арагорна.

– Ти кликав мене?
– запитав він тихо.
– Я тут, володарю.

– Не йди більше у пітьму, - наказав Арагорн.
– Це мій головний наказ. Відпочивай, набирайся сил і чекай - я прийду.

– Я буду напоготові. Хто стане відпочивати, коли повертається король?

– Ну, а поки що до побачення. На мене чекають інші, - відповів Арагорн.

Він вийшов з Тандальфом та Імраелем; Берегонд із сином залишились біля Фарамира, радісні й розчулені. Виходячи слідом за Гандальфом, Пін почув вигук старої Іорет:

– Король! Рука короля зціляє! Ви чули? Ну, що я казала?

Слова її миттєво сталі відомі в Домі Цілителів, а незабаром і все місто знало: законний король повернувся і зціляє поранених.

Тим часом Арагорн казав біля постелі Еовіни:

– Рана тяжка. Зламано ліву руку, що тримала щит; вона перев'язана правильно і згодом зростеться - якщо у хворої вистачить сил вижити. Але джерело хвороби - у правиці, що тримала меч; кістка ціла, але рука омертвіла. Еовіна билася із супротивником, набагато могутнішим від її власних сил душі й тіла. Навіть торкання до нього було згубним. Чорний Вершник - і дівчина... Навіть не знаю, що й казати. Коли ми зустрілися вперше, вона нагадувала мені квітку, вражену морозом, приречену [127] на передчасне зів'янення... Адже хвороба давно точила її, чи не так, Еомере?

– Дивно, що ти запитуєш про це, володарю! Я ні в чому не дорікатиму тобі, але знаю точно: душа її заледеніла після зустрічі з тобою. Звісно, їй і раніше дошкуляли турботи; вона поділяла їх зі мною, вона стежила зі зростаючою тривогою, як Гадючий Язик підкоряв собі нашого ярла. Але ж не це викликало хворобу?

– Поміркуй краще, друже мій, - втрутився Гандальф, - у тебе були коні, походи, вільні степи, а сестра твоя, не менш сильна духом, сиділа вдома. Їй випала доля доглядати за старим, якого вона любила як батька, і намагатися, щоб він, старіючи, не заплямував свою колишню славу. І їй здавалося, що в очах людей вона значить менше, ніж ціпок, на який спирався старий. Хіба Гадючий Язик лив отруту тільки у вуха Теодена? «Халабуда, де пиячать недотепи, що знаються тільки на конях...» Ти ще не забув цих слів Сару-манових? Зрозуміло, Гадючий Язик не міг під дахом Золотого Двору висловлюватися так само відверто, але якби любов і вірність не замикали вуста твоєї сестри, Еомере, ти почув би від неї щось подібне. Хто міг довідатися, що казала вона сама собі гіркими безсонними ночами про вбоге життя в чотирьох стінах, у замкненій клітці?

Еомер мовчки дивився на сестру: прожиті разом роки дитинства і юності тепер

уявлялися йому в іншому світлі.

– А щодо наслідків нашої зустрічі...
– додав Арагорн.
– Серед ударів, котрі наносить життя, мало настільки гірких і болісних для чоловічого серця, як любов прекрасної, гідної поваги дівчини, коли не можеш відповісти взаємністю. Ми попрощалися в Дунхаррані, я ступив на Стежину Мерців, незважаючи на глибокий розпач Еовіни, і у всіх моїх справах і небезпеках сум і тривога за її долю не залишали мене. Але тебе, Еомере, вона любить сильніше. Ви росли разом, ви дружили, я ж - лише мрія і сон, надія на славу, чари невідомості. Мені вистачить сил зцілити її тіло і повернути душу з похмурих долин. Але не знаю, що чекає її після пробудження: надія, забуття чи туга. Якщо туга - тоді їй не жити, в мене потрібного зілля не знайдеться. Ми можемо втратити її, найславетнішу з дочок Середзем'я... [128]

Арагорн подивився на біле, неживе обличчя, поцілував гладке холодне чоло і прошепотів:

– Прокинься, Еовіно, дочко Еомунда! Ворог твій знищений твоєю рукою!

Вона не ворухнулася, але задихала глибше і рівніше. Арагорн розтер ще два листки ацеласу і, заваривши окропом, обмив відваром обличчя і праву руку дівчини, що мляво лежала поверх ковдри.

Може, Арагорн і дійсно успадкував чарівницькі вміння стародавніх дунаданів, а може, просто далося взнаки душевне напруження: усім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром. Ніяких запахів не було в ньому - тільки повітря, чисте, нескаламучене повітря засніжених вершин і далеких берегів, обмитих срібною піною Моря.

– Прокинься, Еовіно, Красо Рохану!
– повторив Арагорн, узявши її за руку.
– Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася!

Арагорн підвівся і передав руку хворої Еомеру.

– Поклич її, Еомере, - наказав він і тихо вийшов з кімнати.

– Еовіно! Еовіно!
– зривистим голосом покликав Еомер.

Дівчина повільно розплющила очі.

– Брате! Це ти? Як добре! А мені казали, ти загинув... ні, це нашіптував хтось уві сні... Чи довго я спала?

– Ні, сестро, зовсім недовго. Не думай про це!

– Я чомусь жахливо втомилася, доведеться трохи відпочити... Але скажи мені, що з Теоденом? Не жалій мене, не обманюй, я знаю, це був не сон... Він загинув!

– Так, загинув. Але він встиг передати прощальне вітання Еовіні, своїй названій доньці. Нині він спочиває з пошаною у великому залі Білої Вежі Мінас-Тіріту.

– Гіркий кінець... і все ж таки щасливий. На такий я й не сподівалася в ті сумовиті роки, коли будинок Еорла заслуговував на меншу пошану, ніж хатина старанного пастуха... А що з напівросликом? Знаєш, Еомере, він поводився хоробро, він врятував мене!

– І постраждав разом з тобою, - відповів Гандальф.
– Він лежить тут неподалік. Я зараз піду до нього. Ти, Еомере, можеш залишитись, але не стомлюй сестру, не говори про війну та злидні. Відпочивай, Еовіно. Усі ми раді бачити тебе знову здоровою і повною надій. [129]

– Здоровою? Так, здоров'я повернеться, я знову займу місце в сідлі і вступлю в нові бої. Але надії... з ними я розпрощалася, - відповіла Еовіна.

Гандальф з Піном застали Арагорна в кімнаті, де лежав Меррі.

– Меррі, бідолахо!
– вигукнув Пін, підбігши до ліжка - йому здалося, що друг його виглядає гірше, ніж вдень.