Повернення Короля
Шрифт:
– Арагорн уже тут, - людина в плащі увійшла до кола світла, і друзі впізнали спадкоємця Еленділа, хоч він і прикрив кольчугу лоріенським плащем, а з прикрас залишив лише зелений камінь Галадріелі.
– Я прийшов на вимогу Гандальфа як вождь арнор-ських дунаданів. Правити в місті і краї до одужання Фарамира слід тобі, володарю Імраель. А в усіх інших справах, мені здається, ми усі повинні в ці дні підкорятися Гандальфу.
– Насамперед досить стояти під дверима, - кинув маг.
– Ми не маємо ані хвилини на розмови. Арагорн - остання надія наших хворих. «Рука короля зціляє», -
На порозі будинку стояли двоє охоронців у чорно-срібному одязі: один високий, другий на зріст як хлопчик. Цей другий, угледівши Арагорна, радісно заволав:
– Блукачу! Оце так зустріч! Знаєш, а я відразу угадав, що це ти пливеш! А всі кричали «корсари, корсари!» і не хотіли мене слухати. Як же ти все це влаштував?
Арагорн, сміючись, потиснув руку гобіта. [123]
– Потерпи, друже мій, зараз не до балаканини...
– Як дивно він звертається до короля, - шепнув Імраель Еомеру.
– Під яким же ім'ям ми будемо коронувати його?
Арагорн почув і відповів, усміхаючись:
– Нашою стародавньою мовою мене звуть Елессар - Скарб Ельфів, і ще Еновінтар, Обновник, - він торкнувся зеленого каменя на грудях.
– Але нащадки, якщо вони в мене будуть, нехай звуться Блукачами. По-нуменорськи звучить непогано: Тельконтар...
З цими словами він увійшов до будинку; його відразу провели до хворих. По дорозі Гандальф розповів йому про подвиги Еовіни і Меррі, про те, що вони говорили крізь сон.
Арагорн оглянув спершу Фарамира, потім Еовіну і Меррі і похитав головою:
– Доведеться застосувати все, Ідо я знаю і вмію. Як тут не вистачає Елронда! Він набагато досвідченіший, ніж я...
Помітивши, які змучені Арагорн і Гандальф, Еомер запропонував:
– А чи не відпочити спершу вам самим?
– Відкладати не можна, - заперечив Арагорн.
– Для усіх трьох, а особливо для Фарамира, кожна хвилина може виявитися фатальною.
Він покликав стару Іорет і запитав:
– Ти відаєш запасами лікувальних трав у цьому будинку, чи не так?
– Так, пане, - відповіла стара, - і запаси чималі, запевняю вас. Але їх не вистачить на всіх, хто бідує, а де взяти ще, навіть не уявляю... У місті через усі ці неподобства нічого не знайдеш, і будинки згоріли, і крамниці, хлопчиків-посильних мало, шляхи перерізані... Вже дуже давно не прибувають товари з Лоссарнаху. Ми якось обходимося, вигадуємо, що можемо, повірте мені, пане!
– Повірю, коли побачу, - перервав її Арагорн.
– У нас мало не тільки ліків, але й часу на зайві пересуди. Чи ви маєте ацелас?
– Не знаю, пане. Щось не пригадую... Хіба брат-аптекар підкаже...
– Його ще називають целема, або королівський листок, - пояснив Арагорн. [124]
– А, ці!
– здивувалася Іорет.
– Зрозуміло, якби шановний пан так і сказав, я б відразу відповіла. Ні, цього ми не тримаємо. Мені навіть чути не доводилося, буцімто целема - лікувальний засіб! Ото, знаєте, бувало, коли ми ходили до лісу збирати трави, сестри казали: «Дивіться, оце королівський листок! Цікаво, звідки така назва? Якби я була королевою, то саджала б у своєму садочку зелень більш показну та корисну!» Хоча, якщо розім'яти такий листок, він пахне
– Дуже підбадьорливо, - підтвердив Арагорн.
– А тепер, сестро, якщо любиш Фарамира, використай заради діла ноги замість язика і біжи за цією самою непривабливою зеленню. Переверни догори дном усе місто і дістань!
– А якщо в місті не знайдеться, я поскачу до Лоссарнаху, - втрутився Гандальф, - і візьму шановну Іорет з собою: вона вкаже мені цю траву, а Тінебор покаже їй, як слід поспішати, коли треба!
Іорет метнулася виконувати доручення; тим часом Арагорн попросив інших жінок приготувати гарячу воду, а сам присів на постіль Фарамира, поклавши одну руку йому на чоло, іншу - на долоню. Обличчя пораненого вкривав липкий піт; він не помітив дотику - він ледве дихав.
– Сили залишають його, - сказав Арагорн Гандаль-фу, - і не сама рана в тому винна. Подивись, як добре гоїться. Якби його вразила стріла назгула, він не дожив би до сьогоднішнього ранку. Хто витягав стрілу?
– Витягав я, - відповів Імраель, - і першу перев'язку робив я, але стрілу викинув - було не до неї. Звичайна харадська стріла. Але хто, крім Чорного Вершника, міг нанести таку рану? Адже стріла ввійшла неглибоко, важливі жили не зачепила, звідкіля ж такий сильний жар, і слабкість, і така впертість недуги?
– Вплинуло усе разом: втома, душевний біль через батьківську немилість, рана і найгірше - подих Темної Сили. Фарамир дуже стійкий, але ще до початку війни він часто бував на затемнених землях, у Привражжі. А це все одно, як кожного дня пити отруту. Шкода, що я не міг прийти раніше!
Іорет відшукала і привела брата-аптекаря.
– Милостивий пане, це ви запитували про королівський листок, як його звуть у народі? Він же ацелас, або [125] целема мовою вчених, а ті, хто має поняття про мову Валінору...
– Так, запитував я, - перебив Арагорн, - і мені байдуже, назвеш ти його «асеа араніон» чи целемою, аби дістав хоч листочок!
– Прошу пробачення, милостивий пане, - зніяковів аптекар.
– Я бачу, переді мною не простий воїн, а людина вчена. На жаль, цієї трави ми не маємо, оскільки лікуємо тільки найтяжчі хвороби. А целема, наскільки нам відомо, придатна лишень для освіження повітря і підбадьорення втомлених. Старим переказам вірять тільки старі жінки, такі як Іорет, та й ті просто повторюють слова, що колись запам'ятали, не розуміючи суті:
Як на мене, це просто жіноче марновірство. Ви, милостивий пане, самі розсудіть, чи є в цих віршах сенс і що з них витікає? Можу ще додати, що наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю...
– Ну, коли так, ім'ям короля благаю: йди і пошукай якого-небудь старого, менш освіченого, але мудрішого, ніж тутешні мудреці!
– не втримавшись, закричав Гандальф.