Повернення Короля
Шрифт:
Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:
– Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге - коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще...
– Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, - тихо сказав Келеборн.
– У Середзем'ї ми не зустрінемось, - додала Галадріель, - поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану.
Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.
– Ну, веселі чоловічки, чи не вип'єте зі мною на прощання?
– З великим задоволенням!
– хором відповіли гобіти. Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під деревами стояв високий кам'яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув: [241]
– Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!
Сміючись, вони осушили келихи до дна.
– До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!
Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від'їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості. Їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодженими з таких колотнеч!
– От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, - зітхнув Пін.
– Чи якось розмовляти...
– На те, що показав би тобі палантір Мінас-Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, - сказав Арагорн.
– Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам'ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.
По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.
– Елессаре, Скарбе Ельфів!
– сказала Галадріель.
– Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!
– Прощай, родичу, - сказав Келеборн.
– Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб до кінця!
На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.
Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися - вони
– Куди йдеш, Сарумане?
– окликнув його Гандальф.
– А тобі що?
– буркнув старець.
– Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?
– Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.
– Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним. Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!
– Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.
– Допомогти?
– обурився Саруман.
– Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях - поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!
– Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане!
– сказала Галадріель.
– У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість...
– Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, - очі Сарумана зловтішно блиснули.
– Так-так! Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. Чудово! Чи знайдеться [243] корабель, щоб віднести вас назад через таке величезне море? Ах, сріблистий кораблик, повний видінь!
– засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю.
– Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!
Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:
– Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б'ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути...
– То покинь!
– крикнув навздогін Гандальф.
Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і глянув на них - а вони дивилися на нього з жалістю.
– Ага, і ви тут!
– просичав Саруман.
– Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так-так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?