Повiя

Мирний Панас

Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки перейшло через Колiсниковi руки грошей, якi трати оправданi, якi нi. У наїздi пiднялася така буря, така завiрюха - свiту не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!" - гукали третi. Предсiдатель i члени.як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим ми винуватi?
– оправдувалися тi.
– Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали

волосних писарiв!" Три днi йшла буча та сварка. На четвертнiї предсiдатель доложив, що Колiсник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усiм трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли. Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скiльки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть! Велика радiсть!" - "А що таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут, на куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських грошей, вiн передає земству".
– "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi. "А знаєте, вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так? Нiколи! Дурний тiльки! Виявив би усе перед нами, сказав: берiть моє добро. I ми б йому простили його провиннiсть, ще 6 i на мiсцi дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'ється-б'ється вiн, плутається - от вискоче, от вилiзе на сухе, а тут на тобi! Спiткнувся - i завис на бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!" - проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздовi, що його на мiсце Колiсника крикнули вибрати, "единогласно!" - хтось гукнув, "единогласно!" - роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих гласних у сiрiй сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн.
– Ми знаємо, як пан Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думi, а на се мiсце треба чоловiка, тямучого у хазяйствi".

–  То, может быть, вы желаете баллотироваться?
– пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.

–  Я не домагаюся панської ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по закону.

–  Ну, что же, баллотировать, так баллотировать!
– сказав Лошаков, дивлячись на часи.
– Пора же и обедать.

Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.

–  Ну что, вы удовлетворены?
– спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя.
– Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!

–  Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.

–  Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

–  Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.

–  Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.

Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами

та ставом будуть слобожани володiти.

–  Який Кирило? Якi слобожани?
– спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.

–  Ну, навряд, - сказав вiн.

–  Що ж вони зроблять з Кутом?

–  Продадуть, та й годi.

Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.

Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.

Увечерi Книш принiс до неї другу новину.

–  А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?

–  Кого?

–  З будяка, Рубця!

–  Рубця!
– скрикнула Христя.
– Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.

–  То ти Проценкових рук не втекла?

–  Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.

–  О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.

–  А де тепер Довбня?
– спитала, помовчавши, Христя.

–  По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.

–  За що?

–  П'яного знайшли пiд тином.

–  Бажала б я його бачити.

–  А що, i з ним зналася?

–  Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?

–  Хто?

–  Та Довбня ж.

–  А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.

–  А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя.
– Пий - i п'яним нiколи не будеш.

–  О, та ти цiла шельма!
– обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.

–  Я не шельма, а я шельмочка!
– пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

–  Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?

–  Куди?

–  Не знаю ще куди. Може, i в N.

–  Туди я нiзащо не поїду.

–  Чому?

–  Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.

–  А тобi що?

–  Нiчого. Тiльки я не поїду туди.

–  Ну, а в друге мiсце?

–  Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

–  Де ж я тебе пристрою?

–  У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.

–  А платити хто буде?

–  Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.

–  Гуляй,значить!

–  Що ж менi бiльше робити?
– трохи не з плачем вимовила Христя.
– Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.

Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.

–  Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом.
– Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.

–  Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.

–  Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.

–  Уже не буде гiрше, як в.

Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.