Повiя
Шрифт:
– Не надо!
– Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, - сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.
– И лучше. Счастливой вам дороги!
– Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание - одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги!
– чулося то там, то
– Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо?
– спитав Лошаков.
– Что тут говорить?
– Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
– Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
– Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
– Единогласно! Единогласно!
– загукало, наче в дзвони, кругом.
– Никого нет против предложения?
– Никого. Единогласно.
– Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
– Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
– Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
– На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
– Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.
– Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє!
– Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…
Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
– Оце яка твань!
– не то прогула, не то прошипiла вона.
– Гей,
– донiсся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.
– Уже ослiпла, не бач?
– знову озвався охриплий голос.
– Ти, Марино?
– просвистала рогожка, додивляючись.
– Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.
– Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать!
– огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.
– Здорова!
– привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
– Здорова, - просвистала рогожка.
– Де була, що так обтираєш ноги?
– А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
– Що ж, i заробила що?
– Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
– Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
– Та й що?
– Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
– Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.
– Хiба жиди через день тебе годують?
– зареготалася Марина.
– Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
– Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
– А чула?
– спитала трохи перегодом.
– Що?
– Твого у полiцiю повели.
– П'яного?
– Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
– I краще. Хай не напивається.
– Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
– I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
– А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
– Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
– А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
– А що?
– Пiду додому.
– Якої трясцi? Пiд тином здихати?
– А тут не все рiвно?
– Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.
I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
– Чуєш?
– спитала Марина.
– Чую.
– Ходiмо, а може?..
– Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловiк молодий,
То по хатi б поводив, поводив!
А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечерi!
Замикайте, дiти, дверi.
Гоп! Гоп! гоп!
– i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
– Стой! Не шуми! Расшибу!
– плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.