Повiя

Мирний Панас

Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.

–  Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.

–  Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона!
– i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.

Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.

–  Марино!
– гукнула вона.

–  Агов!
– обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.

–  Iди сюди.

Марина пiдiйшла.

–  А що? Заробила?

–  Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.

–

 А того де дiла?

–  Заснув пiд лавками.

–  А грошей у його не зосталося?

–  Бог його знає. Вiн уперед дав.

–  То ти, дурна, сама и не пошукала?

–  Нехай йому!

–  Де вiн лежить? Я пiду.

–  Пiшов, їй-богу, пiшов.

–  Брешеш!

–  От хай мене бог поб'є!
– махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.

Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.

–  Оце ще менi оця халабуда!
– скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.

–  Ходiмо, кажу.

–  Куди?

–  А он у шинку свiтиться.

I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.

XV

На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.

Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.

Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.

А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.

На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду!
– i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.

Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик

дворянської радостi?

Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.

–  От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.

–  Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство!
– казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!

Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.

З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.

–  Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.

–  А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу!
– свариться жидiвка.

Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.

Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.

"Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.

Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.

Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.

–  Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить!
– гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.