Повiя
Шрифт:
– Дурна голова!
– мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя - нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.
– Чи Мар'я дома?
– донiсся голос панiв.
– Дома, - одказала Христя.
– Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар'ю наче хто кинув
– Бiси його батьковi!
– гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi.
– У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити - йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других - коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач!
– торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.
"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.
Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.
– Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.
Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!
– Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли!
– скрикнула вона i почала розмахувати руками.
Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
– Вимий стакани, - порядкує панi.
Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
– Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…
– Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася?
– роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк!
– на кухонних дверях стоїть панич. Його голова
– Нiчого й журитись, коли рук не чуєш!
– суворо вiдказала Мар'я.
– Чого ж се?
– Он яку хуру теребила на собi!
– вказала Мар'я на корзину.
– Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого?
– пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
– Ну, вже й ви!
– одказала вона, зiтхнувши.
– Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.
– О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.
– Он кого просiть!
– кивнула вона головою на Христю.
– А се що за вечiрня пташка?
– пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.
– Дiвчина! Не бачили?
– одказала Мар'я.
– Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.
– А гарна?
– пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.
Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.
– Оце вже й закохались?
– смiється Мар'я.
– То вже i закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.
– Чи Григорiй Петрович устав?
– пита панi.
– Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.
– То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.
– Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.
– Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!
– З якої речi?
– гукнула Мар'я.
– Коли вона вам подобалася, то хай i дає.
– Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
– Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!
Панич похитав головою.
– Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино!
– гукнув вiн.
– Як твоє святе ймення?
Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
– Як тебе зовуть?
– знову допитується вiн.
– Не кажи-и!
– скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
– Христина, - провiв вiн.
– А батька? Христя мовчала.
– Батька, питаю?