Повiя

Мирний Панас

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

–

 Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, - бiдкався Колiсник.
– Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура - сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

–  А бач, торгуєте?
– одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

–  Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

–  Невже по шiстдесят рублiв скот купували?
– спитався знову хазяїн.

–  Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали!
– бiдкався Колiсник.

–  А там, може, i таксу прибавлять.

–  А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.

–  Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить - i роби.

–  Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам - якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..

–  Бач, куди вони забралися - на прохолоду!
– скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук.
– А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

–  Сiдайте. Де ж капiтан?
– пита хазяїн.

–  Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш.
– А ви все чайок попиваєте?

–  Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

–  А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається?
– пита Книш.

–  Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан!
– гукнув хазяїн.

–  Iду!
– роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

–  Как?
– крикнув вiн, подаючи хазяїну руку.
– Еще и не готово?

–  Чого не готово?
–

спитався хазяїн.

–  Как чего? Зеленого поля нет!
– I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

–  Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

–  А чаю, Костянтин Петрович? Чаю!
– роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

–  Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна?
– лебезив перед нею, увиваючись, капiтан.
– Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

–  Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна.
– Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… - I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

–  А ви чого стоїте?
– повернувся до нього Антон Петрович.
– Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

–  Партнер?
– випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

–  Що зводили питати?
– спитався його той, як жар займаючись.

–  Нi-нi, не грає, - одказав хазяїн.

–  Черт с ним!
– прогув басюкою Селезньов.

–  А-а… в карти?
– догадався Колiсник.
– Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

–  Это откуда у тебя такая взялася?
– спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.

–  А що? запала в око?
– зареготався Рубець.

–  Ну что - запала! Девка, как есть девка - настоящая! Не наших городских шлюх, - бубонiв Селезньов.

–  Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, - казав Книш.

–  Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили!
– реготався Рубець.

–  Да ну, не дури! Говори, где взял?
– напира Селезньов.

–  Найняв. Недавно найняв, - повiдав хазяїн.
– Виходжу раз на базар - стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, - питаю, - стоїш тут? Винесла що продавати?" - "Нi, - каже, - найматись…" - "На ловця, - думаю, - i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", - каже. "У кого?" У кого б ви думали?
– спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.