Повiя
Шрифт:
Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати…
– Отак же!
– увiходячи в хату, сказав Карпо.
– 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…
– Чому?
– дивуючись, спитала Одарка.
– Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.
– Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.
– Хоч би й тиждень - все їдно!
Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.
– Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.
– Мамо!
– обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.
– А що, дочко?
– Ти казала: умерла… Хто умерла?
– А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
– Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.
– То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах!
– каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
– Бух!
– одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка.
– Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
– Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.
Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
– Карпе! чув?
– гукнула вона з сiней надвiр.
– Агов?
– обiзвався той.
– Не забудь узяти там платка.
– Якого?
– Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
– Добре, - сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.
– Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…
Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?
– Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.
У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
– А що тут у вас - благополушно?
– уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.
– Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько,
Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.
– I треба тобi було тим платком очi прикривати?
– сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.
– А що?
– Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.
– Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.
– Коли то ще буде!
– сумно одказав Карпо i замовк.
На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.
– Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн.
– Уже i дозор зняли.
– Хто ж буде ховати?
– питає Одарка.
– Чи не той, хто наряджав сторожу?
– Цебто Грицько?
– здивувався Кирило.
– Той заховає!
– додав далi, скрутнувши головою.
– А що, зiгнувся б?
– пита Одарка.
– Та годi тобi!
– перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши.
– Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.
– А чому ж! Можна!
– згоджується Кирило.
– От i добре. Уже пообiдаємо разом, - додає Карпо.
Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком - за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.
Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, - тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi - рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап - та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки - нiмують кругом неї…
Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.
Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.