Повiя

Мирний Панас

Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.

–  Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!

–  Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе!
– вiдказала Мар'я.

Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi,

коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" - думає Христя.

Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка!

–  Марино! голубко! А я думала - збрешеш!
– скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.

–  Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.

–  Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

–  Та яка у тебе свита?
– дивувалася Христя.
– А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б!
– торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.

–  Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.

–  Здоровi були, Мар'е!
– привiталася Марина.
– Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!

–  Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

–  Кого ви там вихваляєте так?
– спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.

–  Та й молодець же дiвка!
– похвалив панич.

–  Собi такi удайтесь!
– не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

–  Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд!
– жартує той.

–  То-то й е!
– одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за

пiч.

–  Козир-дiвка!
– похвалила паничевi Мар'я.

–  Чия вона?

–  А вам нащо?

–  Так, хотiв знати.

–  А кортить? Хай кортить, не скажу, - дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.

–  Пiшов?
– спитала Марина.

–  Пiшов!
– одказала Мар'я.

–  Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.

–  А що, i у вас такий панич?
– спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.

–  Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

–  Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?

Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.

–  Що ж, тобi наравиться город?
– спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

–  Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.

–  А тобi, Марино?
– обiзвалась Мар'я.

–  Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.

–  Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?

–  Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!

–  Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.

–  Христя?
– скрикнула Марина.
– То вона тим, що нiколи не наряджалася.

–  Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.

–  Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

–  Не хочу.

–  Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.

–  Не хочу! не хочу!
– замахала руками Христя.

–  Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.

Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.

–  Нi, не тiкай, бо не втечеш!
– придержуючи, каже Марина. Христя противиться.

–  Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.

–  Та що ж я для тебе зроблю?

–  Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.