Повiя

Мирний Панас

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

–  Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала!
– хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, - так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона,

як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

–  Славна!
– мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

–  Що вiн казав? Що казав?
– зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

–  Нi, з вами кашi не звариш!
– промовив голосно панич, закриваючи книжку.
– Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

–  Христя вмiє!
– гукнула Марина.

–  Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.

–  Та ну, годi! Де ж не вмiєш?
– уговорює Марина.
– Умiє, умiє, - доводе паничевi.

–  Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

–  Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.

–  Поведемо її!
– скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.

–  Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу.
– I, все кажучи, береться за папiр i перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.

–  Та я не вмiю!
– скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.

–  От, знову не вмiю!.. Ну-бо,

здiлай милiсть, - просе панич.

–  Та ну-бо, Христе!
– штовхнула її Марина пiд бiк.

–  Ох! як менi душно!
– зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.

–  А що, гарно?
– скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.

–  То й не заспiває нiхто?
– спитав вiн суворо.

–  Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.

–  Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.

–  Якої ж вам? Гриця знаете?
– спитала.

–  Нi, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!

Марина скiнчила.

–  Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.

–  Сiдай же!
– каже Марина, схопившися з стiльця.

–  Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.

I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…

Не йди, дiвко, за удiвця,-

Буде тобi лихо!
– дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.

–  Уся!
– скiнчивши, скрикнула Христя.

–  Ух, гарна яка!
– сказав панич i положив перо.
– Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.

–  Та вона як знає їх!
– тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!

–  Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.