Повiя

Мирний Панас

У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть Звичайну розмову - хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i вiн, та ще й не сам - з матушкою.

–  I чого?
– спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.

–  Скажiть же, - додала секретариха з суду.

–  I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити!
– увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена,

шия ще здавалася бiлiшою вiд чорної шовкової матерiї, що так гладенько облягала її круглi плечi i високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав на шиї, як зоря; невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на рожевих пальчиках i синiли, i червонiли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубi оченята з-пiд чорних брiв, наче квiтки тi, горять-усмiхаються.

–  Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, - припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

–  Пiдiть же!
– одказала та.

Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.

–  А хто ж кумом?
– спитала.

Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.

–  Я десь вас бачила, - сказала вона, стрiльнувши на нього очима.

–  На улицi, може, - вiдказав вiн, вклоняючись.

–  Нi. Ви не з губернiї?

–  Доводилося й там бути.

–  То-то.
– I вона заторохтiла про губернiю.
– Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города - у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася мiж ними.

–  Хльорка!
– тихо промовила Книшева жiнка.

–  Та ще й губернська, - додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.

–  Плаття! плаття!
– загукала секретариха з суду i кинулася за ганчiркою.

–  Нiчого, - заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.

–  Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.

–  То ви не подругу вибирайте, а друга, - одказав вiн їй.

–  Друга?
– скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли.
– О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..

I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й припав до її ручки.

–  Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, - одказав вiн буцiм покiйно.

Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину - i вiн, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила

вiд нього, пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею… Його серце зразу так нестямно забилося.

"Ану, потягаємося, чия-то вiзьме", - подумав вiн, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

–  Не по кумi куму вибрали, - промовила вона, зазираючи у вiчi Пистинi Iванiвнi.

–  То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звичаї, - виправлялася Пистина Iванiвна.
– А кум - наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.

–  Ваше ймення?
– червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.

–  Наталя Миколаївна, - одмовила попадя.
– Тiльки ви мене так не зовiть, зовiть прямо Наташа.
– I вона кинулась обнiмати та цiлувати Пистину Iванiвну.

"Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", - подумала Пистина Iванiвна.

Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки - дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки криються краскою, а очi горять-палають.

–  Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, - промовила головиха на ухо секретарш! з суду.

–  Що та врода?
– одкопиливши губу, одказала та.
– Хiба на те, щоб другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!

–  I сраму їй немає, - увернула Книшева жiнка.
– Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило їй.

Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.

–  Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

–  Та тiльки ж вас i чутно, - прошептала Книшева жiнка.

–  Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, - уїдливо промовила секретариха з суду.

–  Давайте у хванта грати, - крутнулася попадя.

–  Нi за що нам хвататися, - з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

–  Не хочете?
– спитала попадя.

–  Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, - знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.

–  Бачили, як носом закрутила, - штовхнула секретариха головиху.

–  З'їла облизня!
– промовила Книшева жiнка.

–  Менi у хванта грати… - обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.