Повiя

Мирний Панас

–  Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати?
– промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.

–  Що се ви! Господь з вами!
– ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.

–  Серце моє! Христиночко!..
– I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.

–  Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, - шепче вона.

–

 Ягiдко моя! наливаная!..
– Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло - палило його.

–  Iдiть уже, я сама засуну!
– голосно промовила вона.

Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.

Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми - гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.

"Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, - мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я - проста дiвка?
– йому подобалася?.. Оце дивно!
– думалося їй, i її серце так радiсно билося.
– I панi бiля його пада,- знову лiзе їй у голову.
– I панi не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися з мене, дурної, а я йму вiри?
– Нестямна туга, мов пазурами кiшка, упинається в її душу, сльози виступають на очi.
– Нi, нi!.. щось воно та не так… Чого ж такi палючi поцiлунки, такi гарячi обiйми?!" - знову утiша себе Христя. До самого свiту не спала вона, то млiючи вiд несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання кровi, легких та важких забоїв серця…

VIII

На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого i разом доброго її душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха i обiйме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дiзнаються, бува? Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очi сором криє; i свiт бiлий, заглядаючи в них, видає її… I навiщо сей день настав? Чому нiч не забарилася?.. То знову, - повертає на iнше, - огортає її серце якась утiха, якась весела надiя душу грiє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона - душу чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що вiн цiлував мене? Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить мене? Як справдi кохає?.. Бог його знає: може, мене досi господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се вiн моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?

Нелегеньку думку завдало життя Христi - думай! Нерозгадану загадку станове перед нею - розгадуй! I до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривiтним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з самої середини взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокiй тихий, бунтує її думки крилатi. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкi, насунули;

не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь, то там вони в неї i зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвiздком до того мiсця - й не поворухнеться.

–  Христе!
– оце обiзве Мар'я. А Христя не чує.

–  Об чому ее так загадалася?
– регоче та, прикро придивляючись на Христю.

Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спiймають.

–  Чого се ти, дiвко, так сумуєш?
– допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.

Та й лихi якi у Мар'ї очi! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. I чого їй вiд мене треба? Чого вона слiдкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться?
– трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час увесь свiт провалився i вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокiйними.

То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi - Христя то сим, то тим боком бiд Мар'ї увернеться. А як пани кинуться i почнеться те щоденне порання? А як вiн кликне її давати умиватися?.. Вона нiяк не пригадає, що тодi буде.. Вона тiльки чує, що її сила покидає, що вона нiкуди кчемна, зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося?
– думає вона.
– Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"

Тут саме дверi з горниць рипнули - i на порозi панi показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:

–  Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиняєте?

Христя, як стрiла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена, кинулась вона назад - i пiшов гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного вiкна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки столiв, билася i, не почуваючи болю, мерщiй неслася далi.

–  Що це ти торохтиш там, мов навiжена?
– гримнула на неї Пистина Iванiвна.

Христя отетерiла - з мiсця не ворухнеться.

–  Чого ж ти стала?
– знову гарикнула Пистина Iванiвна.

Христя кинулась… На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i якомога швидше майнула надвiр.

Надвiрня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила переляканi думки; Христя вернулася у хату далеко покiйнiша. Мар'ю вона стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це її ще бiльше заспокоїло.

"Якщо вже непереливки буде, - сховаюся хоч у кухнi, - нiкому буде наглядати", - подумала вона. I справдi - стала тиха та ясна, правилася бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися дверi.

–  Христино! дайте умитися, - промовив вiн тихо; а її чогось всю так i затiпало!

Беручи воду, вона i не запримiтила, що набрала тiльки пiвглека; ускочила в його хату - забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих лiкiв, i, не дивлячись нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.

Вiн глянув на неї, - а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як вiн дивиться, прикро дивиться на неї.

–  Чого се ви сьогоднi наче в воду опущена?
– спитав вiн її, становлячись над тазом.