Повiя

Мирний Панас

–  Отже ви справдi, мов знахур!
– защебетала вона.
– Що ж ви там почуєте?

Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:

–  Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню,

то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

–  Колдун! колдун!
– кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну.
– За се випити! їй-богу, випити!

–  Що ж ви там дослухались?
– пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.

–  Почастуйте!
– указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.

–  Капелечку! одну капелечку!
– слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.

–  Усiх! усiх!
– гукав пiп, плещучи в долошки.
– Ура-а-а!

Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.

–  I вас, Григорiй Петрович, частувати?
– стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.

–  Усiх! усiх!
– глухо одказав Довбня.

–  Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.

–  Треба робити, як знахур каже!
– одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

–  Не все то правда… - почав було Проценко, беручи чарку.

–  Або не кожнiй чутцi вiр!
– перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

–  Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає!
– обiзвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.

–  А менi!
– обiзвався отець Миколай.

–  Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах!
– гримнула попадя.

–  Усiх! усiх!
– прогув Довбня.

Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.

–  Згода! згода!
– загукав Довбня.

–  Що ж ви наслухали?
– допитувалася у нього попадя.

–  А ви хочете знати?

–  Авжеж - хочу.

–  I не розсердитеся, як правду скажу?

–  Тiльки не брешiть!

–  Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.

–  Нi, давайте ще по чарцi!
– сказав Довбня.

У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.

–  Тепер, цур, не сердiться!
– повернувся до попадi Довбня.

–  Миколо! признавайся по правдi, - i вiн щось почав шептати на ухо

поповi.

Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

–  Признавайсь: давно?
– уголос допитується Довбня.

–  Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо!
– одмахуючись руками, мовив пiп.

–  Не признается? А порадував би тебе!

–  Ну, а як давно, то що буде?
– граючи очима, пита попадя.

–  Син колись буде!..
– рубнув Довбня.

–  Браво-о! Браво-о!
– гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.

Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.

–  Нам весело, а тобi сумно?
– тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього.
– Бач, який вiн гарний!
– додала уголос, кинувши очима на Довбню.
– Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!

Проценко ще став хмурнiший.

–  Годi, перестань!.. Ти сердишся?..
– спитала i, прихилившись до його уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:

–  А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?

–  Григорiй Петрович!
– скрикнула попадя, стукнувши ногою.
– Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!

–  Наталiя Миколаївна каже… - почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.

–  Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, - гукнув Проценко крiзь її пальцi.

–  Добре! добре!
– гуде Довбня.

–  Можна випити! слiд випити!
– гогоче пiп.

–  I я! I я!
– гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.

–  Будемо грати в носа!
– скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.

–  Ходiть!

–  О-о, спати хочу!
– загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.

–  Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.

–  Пора! пора!

Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.

–  Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, - гукнула йому вслiд попадя.

Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.