Повiя
Шрифт:
У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.
На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:
– Ну, та й твiй добрий!
– Хто мiй?
– боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?
– Та вже ж не хто - панич!
– скрикнула Марина.
– Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль
– як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!..
– пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.
Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.
– А-а, здорова!
– привiтався вiн до Христi.
– Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?..
– безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.
– Поздоров, боже!..
– зло увернула Марина i замовкла.
– Кого?..
– запитався Довбня.
– Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!
– Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина.
– Та якби бог слухав…
Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!
– Дурного чередника?
– докiнчив Довбня Маринину поговiрку.
– Авжеж!
– лютує Марина.
Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.
– Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?
Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:
– Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?
– То давня рiч… - почав Довбня.
– Давня?
– перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.
– Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?
– А за давне хто винуватий?
– у свою чергу спитала Марина.
– Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий!
– скрикнув Довбня.
– А хто бiльше винуватий?
– знову питає Марина, потроху одходячи.
– Ти!
– одрубав сердито Довбня.
– Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!
– Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
– I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.
– Уп'ять же й те, - почав знову Довбня.
–
– Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?
– Якби ж була жiнкою… А тепер я що?
– Жiнка!
– скрикнув Довбня.
– Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!..
– Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися.
– От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе!
– несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були - чутно, як би й муха пролетiла.
– Марино!
– помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво.
– Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!
– Хай чорт його вiзьме!
– буркнула Марина.
– Їдеш?
– грiзно скрикнув Довбня.
Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.
– Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш?
– крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.
Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, - такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.
– Чуєш же?..
– Чую… - глухо одказала Марина.
– Чуй же: буде каяття, та не буде вороття!
– промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.
Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили - зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…
– Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, - сказала вона подрузi.
– О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi!
– скрикнула Марина i почала лаятись.
– Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.
– Любить?
– перепитала Марина i сплюнула.
– Отака їх любов!
– Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..
– Краще не буде - i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.
– Iнший?
– трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць - та й iнший?
– через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого - полюбила б навiки; а та каже - iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.