Повiя
Шрифт:
– Розходьтеся! Розходьтеся!
– десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.
– Чого розходьтеся?
– деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться.
– Iди собi, коли тобi треба.
Полiцейськi начали силувати - народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах - напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi - на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок
То було перед обiдом, за закускою. А що то було за обiдом? Кругом довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi - Лошаков, по праву руч його усi предводителi, по лiву - земцi. Колiсник примостився якраз на кiнцi проти Лошакова. Як хазяїновi i порядниковi, йому часом приходилося схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв те мiсце. Лакеї у бiлих поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi пляшки старого дорогого вина, їжi - хоч розпережися, пий - скiльки схочеш. Уже ж i пили усi, i їли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмiлий, тихий, i той за обiдом, цокнувшись з Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник, радий, почервонiвши, мов несмiла засватана дiвка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.
– Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду, - i аж сльози зронив вiд радостi.
– По обiдi на ура Колiсника!
– шепталися за столом, як вiн вибiг у другу хату за чимсь.
– Iде. Iде. На ура!
Ось вiн знову появився. За ним на страшенному срiбному блюдi несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з паленого сахару два герби, дворянський i земський, красувалися зверху, сповитi докупи цiлим оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня i садова овощ. Пiд ними Золотий напис: "Не зменшай, боже!" Угорi царський вiнець блистить, як сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя храни!" Зввр^ вiнця сiянiє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: "Земство - дворянству!" То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку дати тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тiєю горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились, дивились. Коли поставили його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший устав i почав рiч. Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував земцiв за ту честь, якою вiтали їх.
– Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!
– Урра-а-а-а!
– загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.
– Ваше превосходительство!
– гукнув з другого краю Колiсник.
– Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити?
– Правда! правда!
– загукали кругом.
– Ура-а-а!
Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.
– Вибачайте, панове!
– гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився.
– Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!
Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.
– Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.
Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.
– Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є?
– спитався Колiсник.
Багато зразу схопилося i закричали:
– У єралаш! преферанс! вiнт! бакара!
– Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.
– Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки?
– спитав Колiсник.
– Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.
Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.
– Ваше превосходительство!
– обiзвав вiн знову його.
– А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.
Лошаков постояв, подумав.
– Нет, - одказав вiн.
– Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.
I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.
– Стой!
– гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.
Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.