Повiя
Шрифт:
– Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать!
– гукав лютий Проценко.
А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"
Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
– Та кого вона назвала?
– допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований
– Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.
– А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш.
– Хiба цi повiї задумуються над чим?
Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?
I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…
– Номер!
– гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.
– Сiмейний?
– А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.
– Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.
– Веди, а не запрошуєш!
– Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
– Веди!
– гука Колiсник.
Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.
Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.
– Це?
– спитав Колiсник.
– Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло
– Гарно, матерi його куля! Гарно!
– казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.
– А спальня где?
– спитала Наташка.
– Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.
– Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.
– Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi.
– Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?
– Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.
– Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
– О, та ти лукава!
– промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.
– О, палаша! Дорогой папаша!
– звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.
– Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок!
– гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.
– Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.
– Ага, роздражнила? роздражнила!
– плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.
Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.
– Папаша! Миленький папаша!
– замираючим голосом шептала вона.
– От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.
– А дзуськи?
– сказав Колiсник, - оцього не хоч?
– i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.
Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:
– Понеси своїй першiй!
– Перша далеко, - одказав Колiсник.
– А твоя жiнка жива?
– Жива.
– У… N?
– i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.
– Ти почiм знаєш?
– спитав вiн.
Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:
– Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?
– Та ти й Проценка знаєш?
– ще дужче здивувався Колiсник.