Повiя

Мирний Панас

Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.

–  Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.

–  Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити?
– корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.

–  Що я пила?
– не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома.
– Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.

–  Знають вони, твої лiкарi!
– буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий

стакан.

–  Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.

–  На те, щоб людей дурити.

Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:

–  Хто тiльки їх не дурить?

–  Кого?
– спитався вiн.

–  Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається - нашому братовi найгiрше.

–  Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.

–  Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.

–  А робити?
– спитався Колiсник.

–  Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити - свiт не милий.

–  Не вiр.

–  He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?

–  Казаному кiнця немає.

–  То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два - не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми!
– i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.

–  Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?

Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.

–  Так ти Христина?
– спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.

–  Чого ж ти Наташкою звешся?
– спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.

–

 Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.

–  Христя… Христина?..
– твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.

–  Пам'ятаєш Загнибiду?
– спитала вона.

–  Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?

–  Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.

–  Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.

–  Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.

Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.

–  А то, а то що у тебе?
– хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:

–  Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.

–  Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.

III

На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.

–  Де ж та красавиця?..
– допитувалися панянки у паничiв.

–  Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.

–  Шкода, так не довелося i побачити.

–  Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:

–  Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..

Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.

–  А Наташка у Колiсника зосталася?

–  Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.

–  Та невже голiсiнька?

–  Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.

–  От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!

I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.