Повний місяць
Шрифт:
Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.
Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів.
Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.
Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.
Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.
Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:
— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.
— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.
— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.
— Чому не зловили?
— Людей мало.
— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…
— Не мій.
— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?
— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…
— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.
— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.
— Хай так. І що ваш Тищенко?
— До того й веду. Вони, повстанці, значить, воювали з усіма. Нашими, німцями, без різниці. Поліцаїв же так само ненавиділи, як і решту кримінальних злочинців.
— Це ще довести треба.
— Не про те мова, товаришу капітан, — зітхнув Левченко. — Я б тут повірив Тищенку. В смислі, не почали б вони співати разом. Повстанці та бандити. Не об'єдналися б. У них мета різна.
Сомов
— Давай так, старлею, — мовив, ніби смакуючи кожне слово. — Я тебе вже почув. Розумію, що не хочеш нікого зараз заплутати. Аби розділити злочинців, як мух відділяють від котлет. Тільки для нас із тобою цей, як там його, Жора Теплий і націоналістичні військові загони однакові. Все це — бандити, незаконні збройні формування. Повстанці — красиве слово, але чуть не туди. Навіть зовсім не туди, Левченко. Гаразд, яким лихом Теплова й цю кістляву потвору…, — він звірився зі списаним папірцем, — Артюховича занесло в наші краї?
— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.
Закінчивши, Левченко побачив — по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:
— А зі мною як?
— Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів? [2]
— Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо — тепер.
— Що не ясно? — знизав плечима Сомов. — Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?
2
Постановою Державного Комітету Оборони від 22 серпня 1941 року «Про введення водки на постачання» в діючій Червоній Армії було запроваджено від 1 вересня видавати 100 грамів алкоголю міцністю 40% у день на особу. Стосувалося як бійців, так і командирів. Документ підписаний особисто головою ДКО Йосипом Сталіним.
— Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.
— Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш — сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.
Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.
Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.