Право на істину

Романчук Олег Константинович

— Апарат у зразковому стані, — замуркотів опецькуватий чарівник. — Як знати, можливо, саме на ній друкував Марк Твен. Придбайте, б’юсь об заклад — не пожалкуєте. Миттю осідлаєте Пегаса (Вацек — так звали товстуна — знав, що я трохи пописую). Знаєте, цей веселун-американець був перший, хто приніс у видавництво друкований текст рукопису…

— І все-таки хотів би придбати платівку, що лежить біля цього нестаріючого чуда техніки, — ухильно мовив я, киваючи в бік диска-гіганта.

Як і належить, Вацек нічим не виказав своєї невдоволеності, вмент виконав прохання.

В руках моїх була платівка. Конверт привернув увагу відмінним

поліграфічним виконанням: на тлі чорного мороку Всесвіту, поцяткованого жовтими крапинками-зорями, одна з яких яріла червоною плямою, дисонуючи з загальним фоном, завис химерний космічний корабель, на якому з успіхом міг би подорожувати до селенітів один з героїв Уеллса — містер Кейвор.

Отож я мав чудову нагоду зробити новорічний подарунок Сашкові, який віддавна збирав платівки. Він — музикознавець і піаніст, мав чималу колекцію творів класиків, сучасної естради. Щось підказувало мені, що ця платівка припаде йому до вподоби. Прослуховувати її не став, покладаючись на авторитет “коміса”.

Я тупцював на трамвайній зупинці, названій по імені старовинної площі Ринковою, і зачаровано спостерігав за веселим миготінням передсвяткової реклами. Куцим сподіванням скористатися послугами одного з найдавніших репрезентантів громадського транспорту надходив край.

З вежі ратуші зірвались і попливли морозним повітрям тужливі удари старовинного годинника. Я рефлексивно підвів голову. Прожектор вихопив циферблат, поділений стрілками по вертикалі навпіл. Чекати було марно, і я поплентався додому.

За вікном шаленіла хурделиця. Сашка, з яким ми повинні були узгодити остаточні подробиці новорічного вечора, іде не було. Повечерявши, вирішив розважитися прослуховуванням купленої платівки. Модернізований передостаннім десятиліттям двадцятого віку, винахід братів Пате стереопрогравач “Фенікс” був увімкнутий. Голка звукознімача несміливо торкнулась першої борозенки. Полилася мелодія…

Щось давно забуте ворухнулося в моїй свідомості, може, навіть десь на дні генної пам’яті; калейдоскоп незвичних, раніше незнаних асоціацій, які ґвалтовно дисонували з уже баченим і пережитим.

Ніби за помахом чарівної палички, спалахнули міріади далеких сонць. Зграйки світлових фантомів, схожі на дивовижних космічних істот, закружляли у химерному танку. Сліпучо-яскраві виблиски, райдужні переливи вигадливих па розітнули пітьму, примусивши її пульсувати, променитися холодним свіченням, яке поступово тепліло, оживало…

Дивовижний симбіоз чуттів охопив мене. Породжені в глибинах свідомості, емоції пінявили хвилюванням і бентежністю, іскрилися радістю, тьмяніли смутком. Найменші порухи душі сягнули розмірів велетенських хвиль. На їх гребенях застигло моє заворожене єство. Але так тривало лише мить. Бо наступної, зірвавшись із стрімкого вершечка, я поринув у безодню видив, породжених виром звуків. І коли вже готувався розчинитися, щезнути в ньому, реальність знову нагадала про себе. Що діється зі мною? Хто вичаклував таке диво? Хтось невидимий і незримий диригує думками, бажаннями, настроєм, емоціями; надвладна сила полонила середньостатистичного землянина…

Яка химерна музика! Мої думки хаотичні і дискретні. Вони розпачливо блукають мозком, крадькома снують, наполохані захоплюючою

дивиною, метушаться, зливаються в суцільний спектр і, не знаходячи лазівки до реальності, щезають… Однак лише на мить, бо на їх місці постають інші, щойно народжені, ще химерніші, загадковіші. Щось незбагненне чиниться довкруж. Все переплуталось…

Які химерні звуки! Вони громадяться, обростають ірреальними деталями, нанизують на незриму голку — фантастичний міст єднання світів: земного і чогось далекого, незнаного. Хтось могутній і досконалий прагне контакту, жадає оповісти, повідомити про себе…

Звуки породжували реальні до болю образи далеких світів, які ставали чимраз ближчими і ріднішими. О ні! Це не було вторинне навіювання уже знаних образів. Дивна музика приглушила і звела нанівець раціональне світосприйняття. Натомість запропонувала щось захоплююче і притягальне. Кому підвладні ці звуки? Що коїться зі мною?..

Я мандрую Першошляхом далеких загадкових світів, що палахкотять ген-ген у зоряних безоднях.

Холодне полум’я Пітьми… Чорне Безгоміння. Хто породив його: крижане, моторошне, підступне, в якому причаїлася предковічна загадка Життя? Але саме в цій Пітьмі, у цьому Мороці таїться ЩОСЬ НЕЗБАГНЕННЕ, осягнути яке прагне Розум.

Чорне Безгоміння — лише епітет безконечного організму, що існує вічно і якого ніколи не торкнеться лиховісна тінь Безвісті. Міріади пломеніючих сонць і зірок, постаті довкруж них, чарівні оази життя, хоча й здебільш позбавлені носіїв Розуму, примушують гігантський організм пульсувати, нуртувати, горіти у невтомному ритмі Творення.

…Космічний Скакун, Впокорювач Пітьми і Простору мчить неторованим шляхом. Його торкаються скептичні погляди жовтих зіниць міріадів світил, які, втім, заздрять його Вершникам, що пізнають Сокровенне. Залога Корабля: Командир, Навігатор, Механік і я — Опікун. Саме мені належить стежити за самопочуттям Вершників, піклуватися про них. Саме мені доводиться допомагати Командирові скрашувати одноманітність Подорожі, допомагати переборювати підступи вселенських Таємниць, оминати наготовані пульсарами і туманностями пастки, стерегтися чорних дір і вибухів наднових…

Вторувавши нащадкам Першошлях до Голубої планети, ми вертали до рідної домівки. Далеко позаду залишилася прекрасна оаза Розуму, який спинався, тягся до невеличкого жовтого світила, робив перші спроби самопізнання. Незвичний і водночас такий прекрасний світ… Розум лише пробуджувався на крихітному острівці життя, котрий ніжно голубили золотисті промені світила.

Ставши мимовільними свідками народження Інтелекту в німому воланні Ночі серед холодного полум’я Пітьми, ми дали слово, що донесемо одноплемінникам розповідь про тих, кого зустріли на шляху Пізнання.

…Ми стояли перед Командиром, здивовані несподіваним викликом. Не зронивши жодного слова, він увімкнув Обсерватор. По центру сфероїдного екрана розтікалася червона пляма: майже по курсу народжувалося нове світило. Сліпе, байдуже до всіх. Навіть до Пітьми. Але минав час, і воно, щасливе своєю появою серед чорного Безгоміння, простягало промені-мацаки, вітаючись з Безмежжям. Але не лише вітання несли ці промені, було в них і лихо для тих, хто траплявся на їхньому шляху. Мов знавіснілі, убивчі промені мчали до Голубої планети. Байдуже переморгувалися зорі.