Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
Трактирник посміявся разом із старим і повернувся до прокуреної кімнати, а на обличчі єврея, тільки-но він залишився на самоті, знову з'явився стурбований, стривожений вираз. Поміркувавши трохи, він зупинив кабріолет і звелів кучерові їхати до Бетнал-Гріну. За чверть милі до помешкання містера Сайкса єврей розрахувався з кучером і решту дороги пройшов пішки.
— Ну, голубонько, — пробурмотів він, стукаючи в двері, — зараз я з'ясую, чи не водите ви мене за ніс. Хоч яка ти хитра, а від мене не відкрутишся, заговориш.
Жінка, яка відчинила двері, сказала, що Ненсі у себе в кімнаті. Фейгін тихесенько піднявся сходами й увійшов не постукавши. Дівчина була сама, вона сиділа,
«Надудлилася, — байдуже подумав єврей. — Або розпустила рюмси».
Він обернувся, щоб зачинити за собою двері, і дівчина, почувши шум, підвела голову. Пильно вдивляючись у його хитрі очі, вона спитала, чи є новини, і він переповів їй те, що почув од Тобі Крекіта. Коли Фейгін скінчив, вона, не сказавши ні слова, знов опустила голову на стіл і рвучким рухом відсунула від себе свічку. Відтак почовгала ногами по підлозі, міняючи позу, і завмерла.
Поки тривала мовчанка, старий невпинно нишпорив очима по кімнаті, мовби шукаючи якихось ознак того, що Сайкс таємно повернувся додому. Очевидно, переконавшись, що його підозра невиправдана, він кілька разів кахикнув, намагаючись почати розмову, але дівчина не звертала на нього уваги — він для неї ніби й не існував. Але Фейгін не здавався. Потерши руки, він якнайсолодшим тоном запитав:
— А як по-твоєму, дорогесенька, де зараз може бути Білл?
Дівчина пробелькотіла, що не знає, і придушено схлипнула; Фейгін зрозумів, що вона плаче.
— А хлопчик? — провадив єврей, силкуючись зазирнути їй в обличчя. — Бідолашний малюк! Покинутий у канаві, Ненсі, ти тільки подумай, у канаві!
— Хоч би де він був, йому там краще, ніж у нас, — озвалася дівчина, раптом підводячи голову. — Якби я знала, що це не зашкодить Біллеві, то побажала б Оліверові, щоб він помер у тій канаві, щоб його кісточки там зотліли.
— Що?! — вражено вигукнув єврей.
— Те, що чуєш! — визивно відповіла дівчина. — Якщо мої очі більше не бачитимуть його, якщо я знатиму, що найгірше вже позаду, мені буде легше! Я місця собі не знаходжу, коли він поряд. Як гляну на нього — починаю ненавидіти і себе, і всіх вас.
— Пхе! — зневажливо вигукнув старий. — Ти просто п'яна.
— П'яна? — гірко відказала дівчина. — А хто ж навчив мене пиячити, як не ти? Я для тебе чим п'яніша, тим краща. Це тільки сьогодні мій хміль тобі заважає. Сьогодні мій настрій тобі не до вподоби.
— Так! Не до вподоби! — просичав єврей.
— А ти візьми й зміни його! — засміялася дівчина.
— Змінити його? — вигукнув єврей, украй розлючений і несподіваною впертістю дівчини, й усіма прикрощами цього дня. — Гаразд, я тобі його зміню. Слухай мене, хвой-до! Мені п'ятьох слів вистачить, щоб скрутити Сайксові його бичачі в'язи; п'ятьма словами я удавлю його незгірше, ніж десятьма пальцями! Якщо він повернеться сам, без хлопця, якщо він урятує свою шкуру й не поверне мені хлопця живим чи мертвим, то вбий його сама, коли не хочеш, щоб його удавив тюремний кат! Убий його, як тільки він переступить поріг цієї кімнати, бо інакше — затям мої слова — буде пізно!
— Та що ти верзеш? — мимоволі скрикнула дівчина.
— Що я верзу? — провадив єврей, не тямлячи себе від люті. — Цьому хлопцеві не скласти ціни, сама доля послала його мені, щоб я збагатився без усякого ризику, то за яким бісом я маю його втрачати через дурість п'яних бандюг, яких мені відправити на шибеницю — все одно, що раз плюнути? Надто тепер, коли я зв'язався із самим дияволом у плоті, котрий, як схоче, може… може…
Старому забракло слова, і він, задихаючись, затнувся, але й одної миті йому вистачило, щоб схаменутись, опанувати себе й змінитися
— Ненсі, голубонько, — мовив він своїм звичайним хрипким голосом, — ти ж не сердишся на мене, правда?
— Дай мені спокій, Фейгіне, — відповіла дівчина, мляво підводячи голову. — Як у Білла не вийшло тепер, то вийде іншим разом. Він для тебе он скільки зробив і зробить ще більше, як зможе, а як не зможе, то не зробить — і край. Тож годі про це, гаразд?
— А як же з хлопчиком, серденько? — спитав єврей, нервово потираючи руки.
— А так само, як з нами всіма: що буде, то й буде, — квапливо перебила його Ненсі. — І знову кажу: краще б він помер, бо таке життя для нього, Фейгіне, гірше від смерті. Краще б він помер, але, звісно, так, щоб смерть його не окопшлася на Біллі. Якщо Тобі спромігся винести ноги, то Білл — і поготів, бо Вілл вартий двох таких, як Тобі.
— Ну, а мої слова ти затямила, серденько? — спитав старий, свердлячи Ненсі своїми блискучими очима.
— Коли ти хочеш, щоб я для тебе щось зробила, то скажи ще раз, що саме, — відповіла Ненсі. — Але краіне почекай до завтра. Бо поки ти патякав, мене хміль зовсім розібрав.
Фейгін поставив їй ще кілька запитань, щоб перевірити, чи не запали їй у голову його необережні натяки, але дівчина відповіла йому, не замислюючись, спокійно витримала його пильний погляд, і врешті він вирішив, що не помилився: вона таки п'яна. Ненсі справді приохотилася до спиртного так само, як більшість вихованок єврея, яким з малоліття не тільки не забороняли пити, а, навпаки, тицяли під ніс чарку. Її розхристаний вигляд і міцний дух джину, що стояв у кімнаті, переконливо підтверджували Фейгінів висновок. Коли ж тупа млявість, що найшла на неї після короткого спалаху люті, знов поступилася місцем збудженню — то невтішним риданням, то бадьорим обіцянкам ніколи більше не вішати носа, то міркуванням з приводу того, що милі посваряться, краще помиряться, — містер Фейгін, який добре знався на цьому ділі, остаточно переконався, на превелике своє задоволення, що вона геть п'яна.
Таким чином, він одразу зробив дві справи — переповів дівчині те, що почув від Тобі, і на власні очі пересвідчився, що Сайкс іще не повернувся. Тож тепер, заспокоєний, він пішов додому, а приятелька його заснула, опустивши голову на стіл.
До півночі лишалася година, а то й менше. Надворі стояла темрява, холодний вітер проймав до кісток, і Фейгінові було не до прогулянок. Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць не тільки куряву й сміття, а й перехожих, — якщо зрідка й траплявся стрічний, то видно було, що він чимдуж поспішає додому. А втім, той вітер дув євреєві в спину, тож, здригаючись і щулячись під його поривами, Фейгін простував уперед досить швидко.
Він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацував у кишені ключі, коли з густого затінку дашка над під'їздом виринула якась постать і, перейшовши вулицю, нечутно наздогнала його.
— Фейгіне! — прошепотів чийсь голос над самим його вухом.
— Га? — крутнувся на підборах єврей. — Це…
— Він самий, — перебив його незнайомець. — Я тут стовбичу вже цілих дві години. Де вас чорти носять?
— Ходив у ваших справах, дорогесенький, — відповів Фейгін, боязко поглядаючи на свого супутника і стишуючи ходу. — Цілий вечір — виключно у ваших справах.