Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Клянусь, я справді бачив тінь! — відказав Монкс, якого й досі трусило. — Вона стояла, нахилившись уперед, коли я помітив її, а коли я скрикнув, вона шаснула геть.

Фейгін, зневажливо глянувши на бліде обличчя свого спільника, запропонував, щоб той, як хоче, пішов з ним, і рушив сходами вниз. Вони обійшли всі кімнати — холодні, голі й порожні, — потім пройшли коридором і спустились у підвал. Зелена цвіль вкривала низькі стіни, сліди слимаків поблискували при світлі свічки, але й там панувала мертва тиша.

— Ну, що ви тепер скажете? — спитав єврей, коли вони повернулися до коридора. — Окрім нас з вами, в будинку є лише Тобі та хлопці, і щодо них ви можете бути

спокійні. Ось, дивіться!

На доказ своїх слів Фейгін витяг з кишені два ключі й пояснив, що коли вперше спускався в підвал, то замкнув там усіх трьох, щоб ніхто не завадив їхній розмові.

Всі ці очевидні факти вплинули на містера Монкса, і він уже не так затято наполягав на своєму. Їхні дальші пошуки також виявилися марними, і врешті Монкс з похмурим сміхом визнав, що те видіння було не інакше, як витвором його збудженої уяви. Але продовжувати розмову він відмовився, бо раптом згадав, що вже друга година ночі. Тож мила пара розпрощалася.

Розділ XXVII

спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді

Скромному оповідачеві аж ніяк не випадає примушувати таку поважну особу, як парафіяльний бідл, чекати в тій позі — спиною до каміна, підібравши під пахви поли шинелі, — аж поки оповідач зласкавиться відпустити його; ще менше личить оповідачеві, з огляду на його становище й джентльменські обов'язки, виявляти таку неповагу до леді, якій згаданий бідл дарував ніжні, закохані погляди й у вушко якої нашіптував ласкаві слова, здатні — в устах такої особи! — сповнити солодким трепетом серце і юної дівчини, і солідної матрони будь-якого суспільного стану. А тому історик, з-під пера якого виходять ці рядки, добре знаючи своє місце й ставлячись із безмежною шанобливістю до тих, хто наділений всеосяжною і всесильною владою, поспішає висловити їм усю ту пошану, на яку заслуговує їхня посада, і віддати належне їхнім високим чинам, а отже, і високим чеснотам, що тим чинам, ясна річ, відповідають. Більше того, оповідач мав намір додати в цьому місці трактат про божественне походження влади парафіяльного бідла, з якого ясно випливало б, що бідл — особа непогрішна, і який добромисному читачеві, безперечно, було б дуже приємно й корисно прочитати. Але, на жаль, за браком часу й місця, оповідач змушений відкласти цей намір до зручнішої й слушнішої нагоди; коли ж така нагода з'явиться, він залюбки доведе читачеві, що парафіяльного бідла, тобто бідла, приставленого до парафіяльного робітного дому й водночас виконуючого офіційні обов'язки, пов'язані з діяльністю парафіяльної церкви, вже сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського, чого аж ніяк не скажеш про бідлів поліційних, судових чи тих, що приставлені до якихось там відлюдних капличок (хоч ці останні й наділені певними, але куди слабкішими й обмеженішими чеснотами).

Містер Бамбл ще раз перерахував чайні ложечки, зважив на руці щипці для цукру, ще уважніше оглянув молочник, надзвичайно ретельно дослідив стан меблів — аж до кінського волосу в сидіннях стільців, — а тоді знову взявся рахувати ложечки. Після п'ятої чи шостої такої інспекції він подумав, що місіс Корні вже було б час повернутись. Думка думку підганяє: оскільки в німій тиші за дверима ніщо не віщувало про наближення місіс Корні, містер. Бамбл вирішив, що найбільш безневинний та доброчесний спосіб згаяти час — це нашвидку оглянути і вміст хазяйчиного комода.

Приклавши вухо до замкової щілини,

бідл упевнився, що ніяких кроків не чути, і почав з нижньої з трьох широких шухляд; те, що він у них побачив — усілякі предмети туалету наймодніших фасонів і найкращої якості, дбайливо перекладені старими газетами й пересипані сухою лавандою, — викликало в нього неабиякий захват. Дійшовши до малої шухляди в правому кутку (з ключиком у замку), він побачив у ній скриньку з висячим замочком, з якої, коли він її потрусив, почувся приємний звук, не інакше, як брязкіт монет. Містер Бамбл повернувся своєю статечною ходою до каміна і, прибравши знову ту саму позу, мовив поважно й рішуче: «Так, я зроблю це!» Після цієї знаменної заяви він хвилин десять грайливо хитав головою, немов дорікаючи собі за пустотливість, а тоді з видимим задоволенням і цікавістю почав оглядати свої литки.

Він усе ще милувався цією частиною тіла, коли раптом місіс Корні вбігла до кімнати, впала, задихаючись, на стілець біля каміна і, затуливши очі однією рукою, поклала другу на груди, що схвильовано здіймались.

— Місіс Корні, — сказав містер Бамбл, схиляючись над наглядачкою, — що з вами, пані? Що сталося? Прошу вас, скажіть, бо я мов… мов… — Він хотів сказати «мов на шпичках», але натомість, розхвилювавшись, бовкнув: — Мов на тичках!

— Ох, містере Бамбл! — вигукнула господиня. — Це жах! Я така вражена!

— Вражені, пані? — скрикнув містер Бамбл. — Хто ж посмів… Ага, ясно! — стишив він голос із притаманною йому статечністю. — Це ті негідні жебрачки.

— Навіть згадати страшно, — мовила господиня, здригаючись усім тілом.

— То ви й не згадуйте, пані, — порадив містер Бамбл.

— Не можу, — простогнала господиня.

— Тоді випийте чогось, пані, — турботливо мовив містер Бамбл. — Може, чарочку вина?

— Ні, ні, нізащо в світі! — відповіла місіс Корні. — Ні в якому разі… Ох! Якщо вже пити, то візьміть оте, на верхній полиці праворуч, у кутку… Ох!

Достойна леді показала пальчиком у бік буфета й конвульсивно витнулася від внутрішніх спазм. Містер Бамбл кинувся до буфета, схопив з полиці так невиразно означену зелену пляшку, наповнив рідиною з неї чайну чашечку й підніс до уст господині.

Випивши півчашки, місіє Корні відкинулася на спинку крісла й промовила:

— Тепер мені покращало.

Містер Бамбл звів очі до стелі — подякував богові, — а тоді опустив їх до чашки, підніс її до носа й понюхав.

— Настій м'яти, — слабким голосом пояснила місіс Корні й блідо всміхнулася бідлові. — А ви покуштуйте! До нього додано трохи… трохи того самого.

Містер Бамбл недовірливо вмочив губи у ліки, облизався, надпив ще трохи — і коли поставив чашку на стіл, вона була вже порожня.

— Заспокоює, правда ж? — мовила місіс Корні.

— Напрочуд заспокоює, пані, — відповів бідл і, підсунувши стільця ближче, ніжно спитав, що ж саме так її засмутило.

— Ет, нічого, — відповіла вона. — Просто я дурненьке, вразливе, слабке створіння.

— Тільки не слабке, — заперечив містер Бамбл, підсовуючись ближче на своєму стільці. — Хіба ви слабке створіння, місіс Корні?

— Всі ми слабкі створіння, — відказала місіс Корні, формулюючи тим самим непорушний закон природи.

— Ваша правда, — погодився бідл.

Хвилини дві-три обоє мовчали. По тому містер Бамбл, на підтвердження викладеного вище закону, зняв ліву руку зі спинки стільця місіс Корні, де ця рука доти лежала, і поклав на зав'язку її фартушка, яку вона поволі і обвила.

— Всі ми слабкі створіння, — мовив містер Бамбл.

Місіс Корні зітхнула.

— Не зітхайте, місіс Корні, — попросив містер Бамбл.