Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Було, мабуть, пів на третю, — розповідав містер Джайлз, — а може, й ближче до третьої, за точність не ручуся, коли я прокинувся і, перевертаючись у ліжку приблизно отак (тут містер Джайлз повернувся на стільці й накрився краєм скатертини, ніби ковдрою), почув, наче щось шарудить.
На цьому місці оповіді куховарка зблідла й попросила покоївку зачинити двері; покоївка переказала те прохання Брітлзозі, Брітлз — лудильникові, а той удав, ніби не чув.
— … щось шарудить, — провадив містер Джайлз. —
— А як воно шаруділо? — спитала куховарка.
— Отак ніби «шурх-шурх-шурх», — пояснив містер Джайлз, озираючись на всі боки.
— Ні, скоріше так, наче хтось шкрябав залізякою по тертці для горіхів, — уточнив Брітлз.
— Це воно так зашкрябало, коли ви вже прокинулися, — відказав містер Джайлз, — а тоді ще чулося «шурх-шурх-шурх». Ну, я відкинув ковдру, — провадив він, відгортаючи скатертину, — сів у ліжку й прислухався.
Куховарка з покоївкою разом вигукнули: «Бож-же!» — й присунулися ближче одна до одної.
— І почув уже цілком виразно: шарудить! — вів далі містер Джайлз. — «Та-ак, — кажу я собі, — хтось виламує двері чи вікно. Що ж його робити? Треба, мабуть, розбудити Брітлза, поки бідолашного хлопчика не порішили в ліжку. А то він і незчується, як йому переріжуть горло від вуха й до вуха».
Тут усі присутні подивилися на Брітлза, а той витріщив очі на оповідача й аж рота роззявив від невимовного жаху.
— Тож я ковдру з себе, — провадив містер Джайлз, відкидаючи ще далі скатертину й свердлячи очима куховарку й покоївку, — тихесенько встаю, натягаю…
— Тут є дами, містере Джайлз, — нагадав йому лудильник.
— … черевики, сер, — з притиском мовив Джайлз, обертаючись до нього, — хапаю зарядженого пістолета, який завжди беру нагору з собою разом з кошиком із столовим сріблом, заходжу навшпиньки до Брітлзової кімнати, торгаю його за плече й кажу: «Брітлзе, не лякайся!»
— Атож, саме так ви й сказали, — стиха підтвердив Брітлз.
— «Здається, ми пропали, Брітлзе, — кажу я. — Але ти не лякайся!»
— А він злякався? — спитала куховарка.
— Аніскілечки, — відповів містер Джайлз. — Він виявив таку саму твердість… Так, майже таку саму твердість, як я.
— Я, мабуть, там би й умерла, взяла б і вмерла, — зауважила покоївка.
— Ви — жінка, — сказав Брітлз трохи бадьоріше.
— Брітлз має рацію, — кивнув головою містер Джайлз. — Жінка — вона жінка і є, що з неї візьмеш? Але ми — чоловіки! — схопили з каміна потайного ліхтаря й рушили сходами вниз, навпомацки, в такій темряві, що хоч в око стрель, приблизно отак…
Містер Джайлз підвівся, заплющив очі й ступив два кроки вперед, наочно показуючи, як саме вони йшли, але раптом здригнувся й кинувся назад до свого стільця. Всі присутні теж здригнулись, а
— Хтось постукав, — мовив містер Джайлз, удаючи цілковитий спокій. — Підіть хто-небудь відчиніть двері!
Ніхто не поворухнувся.
— Дивно, хто б це міг стукати о такій ранній порі?
– ^ провадив містер Джайлз, обводячи поглядом зблідлі обличчя присутніх і сам помітно полотніючи. — Але відчинити все ж таки треба. Чуєте? Хто-небудь, відчиніть.
Кажучи це, містер Джайлз дивився на Брітлза, але цей молодик з властивою йому скромністю вважав себе, очевидно, не ким-небудь, а просто ніким, і тому не припускав навіть, що сказане може якоюсь мірою стосуватись і його; в усякому разі, він нічого не відповів. Тоді містер Джайлз перевів погляд на лудильника, але той, виявилося, раптом заснув. Що ж до жінок, то про них не могло бути й мови.
Якщо Брітлз погодиться відчинити двері в присутності свідків, — сказав по короткій мовчанці містер Джайлз, — то я ладен бути одним з них.
— Я теж, — озвався лудильник, прокидаючись так само несподівано, як і заснув.
Брітлзові залишилося тільки погодитись, і, трохи заспокоєні тим, що надворі вже день (а в цьому вони пересвідчилися, відчинивши віконниці), троє чоловіків із собаками попереду вирушили до дверей. Куховарка з покоївкою, побоявшись лишатися в кухні без них, ішли позаду. За порадою містера Джайлза всі вони дуже голосно розмовляли — зловмисника це мало попередити, що їх багато; крім того, за блискучою ідеєю, що народилась у голові того ж таки винахідливого джентльмена, в передпокої собак змусили зняти несамовитий гавкіт, поприщемлявши їм хвости.
Після всіх цих запобіжних заходів містер Джайлз міцно вчепився в руку лудильника (люб'язно сказавши йому: «Щоб ви, бува, не втекли») і наказав відчинити двері. Брітлз послухався, і наші сміливці, боязко визираючи одне в одного з-за плеча, уздріли на ґанку ніяке не страховисько, а бідного малого Олівера Твіста. Знесилений, неспроможний навіть слово вимовити, хлопчик тільки підняв свої обважнілі повіки й подивився на них з німим благанням.
— Хлопчик! — вигукнув містер Джайлз, мужньо відштовхуючи назад лудильника. — Що з ним, га?.. По-моєму… Брітлзе, дивіться!.. Впізнаєте?
Брітлз, відчинивши двері, опинився за ними; тепер він визирнув, побачив Олівера й голосно скрикнув. А містер Джайлз схопив хлопчика за ногу й руку (на щастя, за здорову), затяг до передпокою і поклав його там на підлозі.
— Попався! — збуджено загорлав містер Джайлз, обернувшись до сходів. — Попався один із злодіїв, пані! Ось він, цей злодій, міс! Поранений! Це я його підстрелив, міс! А Брітлз мені присвічував!
— Я тримав ліхтар, міс! — вигукнув Брітлз, приставивши руку до рота, щоб виходило голосніше.