Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Авжеж, не мужицький, — відповів Даф.
— Тобто, якщо перекласти ваші слова на мову, зрозумілу цим дамам, ви хочете, очевидно, сказати, що грабіжник не був селянином? — усміхнувшись, запитав містер Лосберн.
— Атож, добродію, — відповів Бледерз. — Це все, що ви мали розповісти про грабунок?
— Так, усе, — підтвердив лікар.
— А що то за хлопчина, про якого говорять слуги? — спитав Бледерз.
— То пусті балачки, — відказав лікар. — Один слуга а переляку забрав собі в голову, ніби цей хлопчик був причетний до грабунку. Але то дурниці, маячня, та й годі.
— Коли так, то це дуже
— Слушно сказано, — кивнув головою Бледерз і недбало — так наче то була пара кастаньєт — поклацав наручниками. — То що то за хлопець? Що він про себе розповідає? Звідки він узявся? Не з неба ж звалився, правда, добродію?
— Звичайно, ні, — відповів лікар, занепокоєно глянувши на жінок. — Я знаю про цього хлопчика геть усе, але цро нього ми можемо поговорити потім. Спершу, мабуть, вам хотілося б оглянути місце злочину?
— Авжеж, — підтвердив містер Бледерз. — Спочатку оглянемо місце, потім допитаємо слуг. Як заведено.
Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза та решти слуг увійшли до комірки в кінці коридора й подивилися на віконце зceредини, потім обійшли будинок знадвору і, ставши на моріжку, подивилися на віконце іззовні; потім їм подали свічку, щоб оглянути віконницю; потім — ліхтар, щоб пошукати сліди; а потім — вила, щоб поштрикати в кущі. Всі присутні стежили за кожним їхнім рухом, затамувавши подих. Завершивши огляд, агенти повернулися до будинку, й на їхнє прохання Джайлз і Брітлз розповіли про свою участь у пригодах минулої ночі — розповіли не раз, а цілих шість разів; і якщо в першій їхній оповіді виявилася всього тільки одна вагома розбіжність, то в останній їх було аж десять. Домігшись такого блискучого успіху, Бледерз і Даф звеліли всім вийти і провели між собою нараду, таку тривалу, таємну й урочисту, що в порівнянні з нею консиліум найславетніших лікарів з приводу найскладнішого в медицині випадку здавався б дитячою забавкою.
Тим часом лікар стурбовано походжав з кутка в куток у сусідній кімнаті, а місіс Мейлі й Роза занепокоєно дивилися на нього.
— Слово честі! — вигукнув він нарешті, зупиняючись. — Я не знаю, що робити!
— Я певна: розповівши цим людям щиру правду про бідолашного хлопчика, ми виправдаємо його в їхніх очах, — мовила Роза.
— Якби ж то, моя люба дівчино, — похитав головою лікар. — Ні, ми не виправдаємо його ні в їхніх очах, ні в очах інших, вищих охоронців закону. Зрештою, хто він такий? — скажуть вони. — Втікач, волоцюга. З погляду Загальноприйнятого, з погляду здорового розуму, розповідь його досить-таки неймовірна.
— Але ж ви йому повірили? — перервала його Роза.
— Хоч як це дивно, повірив, — може, тому, що я старий дурень, — відповів лікар. — Проте в досвідченого поліційного агента розповідь ця довіри не викличе.
— Чому? — спитала Роза.
— Тому, що, на їхній погляд, моя мила допитувачко, в історії хлопця забагато темних місць. І довести він може тільки те, що йому на шкоду, а того, що на користь, не підтвердить нічим. А ті кляті законники на слово не вірять, їм подавай факти: що, де, чому. Згадайте, що він сам про себе розповів: якийсь час водився із злочинцями, побував у поліційному відділку за крадіжку носової хустки в якогось джентльмена, потім його викрали у цього
— Звичайно, бачу, — відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві. — Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.
— Не розумієте! — вигукнув лікар. — Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи — той, що помічають спочатку.
Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.
— Ні, — заговорив він знову, — що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.
— То що ж тоді робити? — вигукнула Роза. — Господи, навіщо було посилати по цих типів?
— І справді, навіщо? — підхопила місіс Мейлі. — Я б нізащо в світі не покликала їх сюди.
— Я можу вам сказати лише одне, — мовив містер Лосберн, сідаючи з виглядом людини, яка зважилася нарешті на відчайдушний вчинок. — Нам треба зібратися на силі й діяти сміливо. Нас виправдує добра мета. У хлопчика знову підскочила температура, він у такому стані, що розмовляти з ним не можна, і це єдина сприятлива для нас обставина. Тож скористаймося з неї. Зрештою, в тому, що ми обертаємо лихо на добро, нашої провини немає. Заходьте!
— Ну що ж, добродію, — сказав Бледерз, зайшовши разом із своїм напарником і щільно причинивши за собою двері. — Це діло не дуте.
— І що це в біса має означати? — роздратовано спитав лікар.
— Дутим грабунком, леді, — пояснив Бледерз жінкам, зглянувшись на їхнє неуцтво, але не вибачивши його лікареві, — ми називаємо такий, у якому замішані слуги.
— Але ж їх ніхто і не підозрював, — промовила місіс Мейлі.
— Цілком можливо, пані, — відповів Бледерз, — але вони могли докласти до цього рук.
— Саме тому, що їх ніхто не підозрював, — докинув Даф.
— Судячи з почерку, це були міські професіонали, — доповідав далі Бледерз. — Першокласна робота!
— Так, любо подивитись, — півголосом потвердив Даф.
— їх було двоє, — провадив Бледерз, — і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.
— А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? — мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.