Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Розо, люба моя, що з тобою? — мовила старенька. Дівчина нічого не відповіла, але заграла трохи жвавіше, неначе тітчин голос вивів її з якоїсь тяжкої задуми.
— Розо, дівчинко моя! — вигукнула місіс Мейлі^ квапливо підводячись і схиляючись над нею. — Що це? Ти плачеш! Що тебе засмутило?
— Нічого, тітусю, нічого, — відповіла дівчина. — Я сама не знаю, що на мене найшло, сама не розумію, але відчуваю…
— Відчуваєш, що захворіла, люба? — перебила її місіс Мейлі.
— Ні, зовсім ні! — вигукнула Роза, а сама здригнулася так,
Олівер кинувся виконувати її прохання. Дівчина, намагаючись опанувати себе, взяла кілька веселіших акордів, але пальці її безсило впали на клавіші. Затуливши обличчя руками, вона підвелась, а тоді опустилася на каналу і, вже неспроможна стримувати сліз, гірко заридала.
— Господи, дівчинко моя, — мовила старенька, обіймаючи її, — я ніколи не бачила тебе такою.
— Я не хотіла лякати вас, — відповіла Роза. — Я так себе стримувала, але більше не моіжу. Боюся, що я й справді занедужала, тітусю.
Це підтвердилося, коли принесли свічки. Місіс Мейлі й Олівер побачили, що за той короткий час, відколи вони повернулися з прогулянки, лице дівчини стало мармурово-білим. Ні, воно не втратило своєї ніжної краси, але вираз його змінився, зробився незвичайно тривожним, болісним. Ще хвилина — і щоки її спалахнули жаром, лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. І так само швидко, мов тінь від набіглої хмаринки, рум'янець зник і вона знову смертельно зблідла.
Олівер, злякано глянувши на місіс Мейлі, побачив, що та стурбована цими ознаками хвороби. В нього теж, правду кажучи, похололо на серці, але він помітив, що старенька намагається не виказувати свого хвилювання, і вирішив зробити те саме. Їхня вдавана бадьорість подіяла: коли Роза, послухавшись тітки, пішла спати, настрій у неї був кращий, та й вигляд начебто теж. В усякому разі, вона запевнила їх, що вранці прокинеться зовсім здорова.
— Може, й справді все минеться? — сказав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози. — Може, вона просто трохи занедужала, але…
Старенька жестом попросила його замовкнути, опустилась у крісло в темному кутку кімнати й лише по кількох хвилинах здобулася нарешті на слово.
— Я теж сподіваюся на краще, Олівере, — тремтячим голосом мовила вона. — Стільки років я була щаслива з нею, аж надто щаслива. Тож, може, тепер настав мій час зазнати горя. І нехай — аби лише не цього.
— Якого? — спитав Олівер.
— Найстрашнішого, — відповіла місіс Мейлі. — Втрати моєї любої дівчинки, що всі ці роки була мені втіхою ї опорою.
— Ой, ні, боронь боже! — вихопилося в Олівера.
— Амінь, дитино моя! — прошепотіла, ламаючи руки, старенька.
— Та невже їй загрожує страшна небезпека? — спитав хлопець. — Ще ж дві години тому вона була цілком здорова.
— А тепер вона дуже хвора, — сказала місіс Мейлі. — І стан її погіршується. Люба, люба моя Розо! Як я житиму без тебе?
Старенька впала в такий розпач, що Олівер, сам насилу стримуючи
— І подумайте, пані, — провадив Олівер з очима, повними сліз, — подумайте самі, яка вона молода, яка добра, скільки втіхи й радощів дарує людям! Та я певен, чуєте, певен, що вона не умре. Господь не дасть їй умерти, знаючи вашу доброту, він не дасть їй умерти і заради вас, і заради неї самої, і заради всіх, кому не буде без неї щастя. Господь нізащо не дасть їй умерти такою молодою.
— Годі! — мовила місіс Мейлі, кладучи руку Оліверові на голову. — Бідолашний мій хлопчику, ти розмірковуєш як дитина. Але ти нагадав мені про мій обов'язок. На хвилину я забула про нього, Олівере, але сподіваюся, що мені це проститься, бо я стара, надивилася хвороб і смертей на своєму віку і знаю, як тяжко переживати тих, кого любиш. Так, я надивилася всякого і знаю, що доля не завжди щадить наймолодших і найкращих з-поміж тих, кого ми любимо. Але це має втішати нас у нашому горі, бо небо справедливе, і такі випадки свідчать якнайпереконливіше, що існує світ, кращий за наш, і невинна душа відлітає туди легко й швидко. Нехай буде воля божа! Я люблю її, і господь знає, як я її люблю!
Олівер слухав місіс Мейлі й дивувався: куди подівся її розпач! Одним зусиллям волі старенька опанувала себе, підвела голову, стала знову спокійною і стриманою. І згодом не раз його дивувало те, що ця твердість більше не зраджувала її, і, незважаючи на всі турботи й тривоги, пов'язані з хворобою дівчини, місіс Мейлі весь час зберігала спокій і самовладання, виконуючи свої обов'язки вправно і, певне, навіть бадьоро. Але Олівер був ще малий і не знав, на що здатні люди сильної вдачі за тяжких випробувань. Та й звідки йому було знати, коли навіть самі ті вольові натури рідко про це здогадуються.
Проминула тривожна ніч. А вралці віщування місіс Мейлі справдилися. Роза горіла в страшній гарячці.
— Що ж, Олівере, сльозами тут не зарадиш — нам треба діяти, — сказала місіс Мейлі і, приклавши палець до уст, пильно зазирнула йому в очі. — Треба, щоб цей лист якнайшвидше потрапив до містера Лосберна. Для цього його слід віднести до містечка — польовою стежкою туди щонайбільше чотири милі, — а звідти відправити вершником-гінцем прямо до Чертсі. Звернешся до господаря заїзду, він тобі допоможе. Я покладаюся на тебе, Олівере, бо внаю, що ти зробиш усе до ладу.
Оліверові аж дух перехопило, але й без слів видно було, що він ладен ту ж мить кинутись виконувати доручення.
Трохи повагавшись, місіс Мейлі додала:
— Ось іще один лист. Але я ще не вирішила — відсилати його зараз чи почекати, поки з'ясується, як воно буде з Розою. Цей лист має потрапити до адресата лише в разі справжньої небезпеки.
— Його теж треба відіслати до Чертсі? — спитав Олівер, простягаючи руку, що тремтіла від бажання якнайшвидше вирушити в дорогу.