Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
Нагорі вечір також провели весело; лікар був у чудовому настрої, і Гаррі Мейлі, дарма що стомлений і занепокоєний, не зміг устояти перед заразливим сміхом добряги лікаря, що так і сипав жартами, смішними спогадами із своєї практики й анекдотами; Оліверові здавалося, що він зроду не чув нічого кумеднішого, і він реготав до сліз на превелику втіху лікаря, який щиро сміявся з власних жартів, а Гаррі Мейлі, дивлячись на нього, і собі сміявся майже так само невимушено. Отож, як на такі обставини, маленьке товариство провело вечір дуже приємно, засиділося допізна і з легким серцем розійшлося на спочин, якого всі троє конче потребували після турбот, що їх зазнали за останні дні.
Олівер прокинувся в бадьорому настрої
Слід зазначити — і Олівер відразу помітив це, — що вранці в поле він тепер виходив не сам: побачивши його з ношею того найпершого ранку, Гаррі Мейлі раптом перейнявся такою любов'ю до квітів і виявив такий смак у мистецтві складання букетів, що незабаром перевершив свого малого приятеля. Та хоч Олівер поступався перед ним щодо цього, у нього була інша перевага: він знав, де ростуть найкращі квіти. Тож тепер вони щоранку вирушали на пошуки і разом поверталися з букетами небаченої краси. Розине вікно було тепер весь час відчинене — дівчина з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що цілющою свіжістю своєю відновлювало їй здоров'я, — і на підвіконні завжди стояв у вазі з водою один особливо гарненький букетик. Згодом Оліверові впало в око, що квіти в ньому зів'яли, але Роза їх не викидає, а тільки доповнює щоранку свіжими, щойно принесеними. Не випало з Оліверової уваги й те, що лікар, виходячи на ранкову прогулянку, завжди скидав погляд на це вікно й вельми промовисто кивав головою. Заповнені такими спостереженнями дні непомітно спливали, і Роза швидко одужувала.
Оліверові ніколи було нудьгувати — дарма що дівчина ще не виходила із своєї кімнати й вечірніх променадів не було, за винятком хіба кількох коротеньких прогулянок з місіс Мейлі. Хлопець з новим завзяттям поринув у-науку, дивуючи своїми швидкими успіхами і сивого вчителя, і себе самого.
Саме тоді й сталась одна несподівана подія, що неабияк налякала його і стривожила.
Кімнатка, у якій він готував уроки, містилась на першому поверсі, в тильній частині будинку. Це була звичайна кімнатка сільського будинку, напоєна чудовими пахощами жасмину й жимолості, що зазирали знадвору у гратчасте вікно. З вікна видно було садок і хвіртку, за якою починалася левада, а за нею тяглися зелені луки й ліси. З цього боку інших осель не було, і ніщо не затуляло широкого краєвиду.
Одного чудового вечора, коли на землю лягли перші призахідні тіні, Олівер сидів біля вікна над книжками. Він сидів над ними вже довгенько, а що цілий день стояла виснажлива спека і він до того ще й набігався, — автори тих книжок, сподіваюсь, не вбачать у цьому образи, коли я скажу, що Олівер почав куняти і врешті заснув.
Часом нас змагає дивний сон: сковуючи тіло, він не звільняє свідомості нашої від обов'язку сприймати все, що відбувається довкола, не дозволяє їй відриватися від дійсності й блукати в емпіреях. Так, це сон, якщо називати цим словом стан непереборного заціпеніння, прострації, цілковитої неспроможності
Олівер був цілком свідомий того, що сидить у своїй кімнатці, що на столі перед ним лежать книжки й що запашний вітерець шелестить у гіллі кущів за вікном. А проте він спав. Та зненацька щось змінилося в його оточенні; повітря стало задушним і затхлим, і він з жахом подумав, що знов опинився у Фейгіновім лігві. Тепер він бачив бридкого дідугана: той сидів у звичному своєму кутку, показував на хлопця пальцем і щось шепотів чоловікові, який сидів поряд з ним, відвернувши обличчя.
— Ша, дорогесенький мій! — шепотів старий. — Ну, звісно, це він. Ходімо звідси.
— Він! — начебто відповів незнайомий. — Хіба ж я міг помилитись? Та якби стонадцять чортів прибрали його подобу і він сам був між ними, я б шостим чуттям упізнав його серед інших! Якби би закопали його у найглибшу яму і провели мене над тим місцем, я б упізнав, де він лежить, упізнав без могили й надгробка!
Чоловік проказав це з такою лютою ненавистю, що Олівер зі страху прокинувся й скочив на ноги.
Боже праведний, що це? Чому серце його мало не зупинилось, чому він занімів, скам'янів? Там… там… за вікном… так близько, що він міг би доторкнутись до нього, якби не відсахнувся, стояв, уп'явшись у нього очима, Фейгін. А поряд, пополотнілий від люті чи жаху, а може, і від того і від того, стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля заїзду.
Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли. Але вони впізнали його, а він — їх, і обличчя їхні закарбувались у його пам'яті так, наче вони були вирізьблені з каменю й маячіли в нього перед очима, відколи він народився. Якусь хвилю він стояв мов укопаний, а тоді вискочив з вікна в садок і почав голосно кликати на поміч.
Розділ XXXV
оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі й Розою
Вискочивши на крик, мешканці будинку застали Олівера в садку. Блідий, приголомшений, він показував на луки за будинком і белькотів: «Єврей! Єврей!»
Містер Джайлз ніяк не міг збагнути, що це має означати, але Гаррі Мейлі, який відзначався більшою кмітливістю і вже знав від своєї матері Оліверову історію, відразу все зрозумів.
— Куди він побіг? — спитав Гаррі, хапаючи важкого дрючка, що навернувся йому на очі.
— Туди, — показав Олівер. — Вони враз кудись зникли.
— Виходить, вони в канаві! — вигукнув Гаррі. — За мною! І не відставайте.
Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.
Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.