Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Вставай! І геть з моїх очей, щоб не було гірше!
Містер Бамбл підвівся, приголомшено думаючи, що може бути ще гірше, підняв з підлоги капелюха й поглянув на двері.
— То йдеш ти чи ні? — скрикнула місіс Бамбл.
— Іду, любонько, іду, — відповів містер Бамбл, прожогом кидаючись до дверей. — Я зовсім не хотів… Іду, іду, рибонько! Нащо ж гніватись, адже я…
В цю мить місіс Бамбл квапливо ступила вперед, щоб розправити килим, край якого задерся під час бійки, і містер Бамбл кулею вилетів з кімнати, не завершивши навіть фрази й залишивши колишню місіс Корні переможницею на полі бою.
Містер
Але на цьому приниження його ще не скінчилось. Обходячи приміщення робітного дому, містер Бамбл уперше в житті подумав, що закони про бідних надто суворі й що чоловіків, які тікають від своїх жінок, кидаючи їх на ласку парафії, слід було б не карати, а, навпаки, винагороджувати як героїв і великомучеників. Отак міркуючи, він підійшов до кімнати, де богаділки прали казенну білизну і звідки саме чувся гомін голосів.
— Гм! — мовив містер Бамбл, набираючи свого звичного статечного вигляду. — Принаймні ці баби й надалі поважатимуть мої права. Гей, ви там! Чого пельки порозкривали, паскудниці?
З цим вигуком він відчинив двері й грізно зайшов до пральні, але відразу ж лютий вираз щез із його обличчя й він злякано скулився: перед ним — звідки вона тут узялася? — стояла його дружина!
— Любонько, — промимрив містер Бамбл, — я не знав, що ви тут!
— Він не знав, що я тут! — повторила місіс Бамбл. — А чого тобі тут треба?
— Я подумав, що ці жінки забагато базікають, замість працювати, любонько, — відповів містер Бамбл, кидаючи збентежений погляд на двох старих богаділок, що, стоячи над балією, зловтішно перешіптувались, явно глузуючи з жалюгідного вигляду наглядача робітного дому.
— Ти подумав, що вони забагато базікають? — перепитала місіс Бамбл. — А, власне, яке твоє діло?
— Але ж, любонько… — покірно почав був містер Бамбл.
— Ні, ти мені скажи, яке твоє діло? — наполягала місіс Бамбл.
— Ваша правда, любонько, хазяйка тут ви, — смиренно погодився містер Бамбл. — Але я подумав, що, може, ви зараз десь-інде…
— Так от, затям собі, містере Бамбл, — твердо мовила його дружина. — Ми тут обійдемося без тебе. І краще покинь стромляти свого носа куди не слід, покинь клеїти дурня людям на посміх, бо з тебе ж усі сміються, тільки-но ти відвернешся! Ну, геть звідси, геть!
Містер Бамбл побачив невимовний захват на обличчях обох богаділок, почув, як весело вони хихотять, і його аж пересмикнуло. На мить він завагався, але місіс Бамбл, якій уже урвався терпець, зачерпнула ковшем мильної піни і, показавши йому на двері, звеліла негайно забратися геть, поки вона не облила з голови до ніг його високоповажну персону.
Що йому лишалося робити? Він безпорадно озирнувся й подався до дверей; не встиг він зачинити їх за собою, як богаділки, що доти насилу стримували свій захват,
— І все це за якихось два місяці! — мовив містер Бамбл, пригнічений гіркими думками. — Два місяці! Всього два місяці тому я був паном не лише сам над собою, а й над усіма в робітному домі, а тепер…
Ні, таке годі стерпіти. Містер Бамбл дав ляпаса хлопчакові, що відчинив перед ним хвіртку (в задумі своїй він і не помітив, як дійшов до воріт), і подався куди очі світять вулицею.
Він пройшов однією вулицею, потім другою, поки прогулянка не притупила гостроту його розпачу, викликавши натомість почуття спраги. Кілька трактирів він проминув і нарешті зупинився перед шинком, який ховався у завулку. Зазирнувши у вікно, він пересвідчився, що, крім одного відвідувача, там немає нікого. В цю мить уперіщив рясний дощ, і це поклало край його ваганням. Містер Бамбл увійшов і, замовивши біля стойки чого-небудь міцного, вступив до кімнати, яку перед тим оглянув знадвору.
Чоловік, що сидів там, — високий, смаглявий, у широкому плащі, — скидався на чужинця. Йото втомлений вигляд, запорошений одяг наводили на думку, що прибув він здалека. Незнайомець скоса глянув на містера Бамбла й тільки ледь кивнув головою у відповідь на його привітання.
Містерові Бамблу стало б гідності й на двох, навіть якби незнайомець виявився більш компанійським; тож він мовчки попивав свій джин з водою й читав газету з вельми поважним, бундючним виглядом.
Але, як часто трапляється за подібних обставин, містера Бамбла так і тягло бодай краєчком ока глянути на незнайомця; та щоразу, коли він піддавався цьому непереможному бажанню, йому доводилося ніяковіти й відводити очі, бо виявлялося, що незнайомець у ту саму мить крадькома позирає на нього. Збентеження містера Бамбла посилювалося ще й тим, що погляд у незнайомця був якийсь дивний: у його проникливих, блискучих очах таїлася така підозріливість, така недовіра, що аж страшно було в них заглядати.
Так вони ззирнулися кілька разів, і врешті незнайомець порушив мовчанку, спитавши хрипким, глухим голосом:
— Це ви мене шукали, зазираючи у вікно?
— Ні, не вас, якщо ви не містер…
Тут містер Бамбл затнувся, бо йому кортіло довідатись, як звуть незнайомця, і він сподівався, що той мимоволі підкаже йому.
— Так, бачу, що не мене, бо ви б тоді знали моє ім'я, — мовив незнайомець, і самовпевнена глузлива посмішка скривила його уста. — Але ви його не знаєте, і раджу вам не цікавитися ним.
— Я зовсім не хотів образити вас, добродію, — велично зауважив містер Бамбл.
— І не образили, — відказав незнайомець.
По цій короткій розмові знову запала мовчанка, і знову-таки першим порушив її чоловік у плащі.
— Мені здається, — сказав він, — я вже бачив вас колись. Хоч це було мимохідь, на вулиці, і вдягнені ви були інакше, я вас усе ж таки впізнав. Ви служили тут колись бідлом, правда?
— Атож, — трохи здивовано відповів містер Бамбл. — Парафіяльним бідлом.