Пригоди Румцайса
Шрифт:
— Те, що тобі сказала на вухо мотика, передав їчинський князь! — вигукнув він.
— А того, що я йому відповім, я вже мотиці не довірю! — заревів змій і так струсив із себе землю, що курява полетіла аж до Пардубіц. Тоді змахнув своїми крильми з перетинками й полетів до Їчина.
Тут Румцайс, котрий разом із Ціпісеком стояв тихенько за горбом, промовив:
— Це може Їчину дорого обійтися.
Посадив
Там було погано.
— А буде ще гірше! — кричав змій уже в шостий раз у замкові вікна.
Князь і княгиня стояли непорушно, мов із каменю.
— За те, що ви мені переказали через Фріцека і через мотику, — заревів змій усьоме, — я напущу на замок такий жар і вогонь, що каміння розтопиться і стане склом!
Та в цей час Румцайс і Ціпісек уже добігли до ринкового майдану. Румцайс хлюпнув водою з басейну на зморені чоботи, щоб трохи їх освіжити, і сказав Ціпісеку:
— Якщо змій пустить вогонь на замок, це буде біда для міста. Адже полум'я перекинеться на будинки.
І Румцайс підняв Ціпісека над головою. Ціпісек помахав капелюхом Манці, що стояла при брамі. А та — хустиною водянику Волшовечеку.
Змій усіма сімома пащами подув на замок. І повіяло з них таким жаром, що князь і княгиня закричали по-французьки:
— Кель малер! [33]
І притьмом втекли вниз, у підвали.
Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест…
33
Біда, біда! (фр.)
У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок.
— Кель малер! — кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки.
Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра.
Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт.
Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі.
29. Як Румцайс застрелив змія без пістоля
Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав:
— Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити.
У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини.
Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому.
У печері каштани весь час підкочувалися Манці
— Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, — казала вона.
Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку».
Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув:
— Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця!
У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина.
— От і добре, — задоволено промовив Шейтрочек. — Обсмалене дерево й вода не дуже бере.
Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився.
— Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, — сказав сам собі Шейтрочек.
А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург».
Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить:
— Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре!
Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми.
А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях — ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов.
Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди — ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно.
— Відколи це в Їчині почали красти старі колоди? — мовив Шейтрочек і відійшов трохи глянути, де що робиться. Проминув він баштову браму і вийшов на ринок. А на ринковому майдані стоїть біля чогось війт Крейцар і кричить так люто, аж з-під галереї біжать до нього міські радники.
— Хто приніс сюди таку брудоту, хай негайно прибере! — репетував війт. — Ринок — моя гордість, і я не дозволю псувати його старим деревом!
Міські радники притакували війтові, але які розумніші, ті шепотілися осторонь:
— І хто б це міг ні сіло ні впало закинути сюди отакець-ку здоровенну колодяку?
А тут саме наспів фурман Шейтрочек.
— Ця колода моя, я везу її від Кбелніце! — промовив він.
— Коли твоя, так сам і подбай, щоб забрати її з майдану, — сказав війт і хотів повернутися в ратушу.
Але в цю мить один із радників вигукнув:
— Колода поворушилася!
Це бачили й інші. А за хвилину побачили й більше. З чорної колоди обсипався попіл і відпав обгорілий верхній шар. І всі побачили змія. Отого семиголовця, що крила в нього з перетинками, що в нього обгоріла спина, коли він розпалився понад зміїну міру.