Пригоди Румцайса
Шрифт:
Сів Румцайс на камінь біля печери і почав думати, як би йому перемогти велетня. Та коли сильний міркує, як подолати ще сільнішого, справа йде повільно. Адже Румцайс не хотів поступитися своєю розбійницькою гордістю і шукати легкого шляху.
Манка подивилася, подивилася, як Румцайс тре собі чоло, а тоді сказала:
— Залиш це діло на мене, Румцайсику. Коли треба буде, я тобі завжди підкажу.
На другий день опівдні вони чекали на велетня біля чержовського гаю. Румцайс —
Коли в Їчині дзиґарі пробили дванадцяту, переступив велетень Чержовську гору і вже як тут уродився. Ціпісека зі своєї висоти він, мабуть, і не помітив. На Манку не звернув уваги. Крикнув Румцайсові:
— Щоб нам даремно не сваритись, давай так: хто кого перехитрує, той і буде командувати.
Румцайс кивнув головою, бо що ж на це скажеш. Велетень Цумштайн узявся рукою в бік і крикнув удруге:
— Можеш починати, Румцайсе!
Манка тим часом витягла щось із кишені фартуха, подала Румцайсові й прошепотіла йому на вухо кілька слів.
А Румцайс гукнув:
— Гей, Цумштайне, ось у мене на долоні лежить горошина! Нумо по черзі візьмімо її пучками.
І Румцайс тонким розбійницьким рухом узяв горошину, а потім знову поклав її на долоню.
Велетень навіть не спробував цього зробити. Щоб міг він побачити горошину зі своєї висоти, мусила вона бути щонайменше як два гарматних ядра.
— Перший раз ти виграв, Румцайсе! — крикнув велетень, аж загуло навкруги.
А Манка вже знову подала щось Румцайсові й знову прошепотіла йому на вухо кілька слів.
— Тепер ми вип'ємо по черзі із цього горнятка, і кожен скаже, скільки було там ковтків, — сказав Румцайс. Він випив воду і сказав:
— У горнятку було три середні розбійницькі ковтки.
Манка знову набрала у горнятко води і поставила його до кінчика пальця Цумштайнової ноги.
Велетень не хотів так просто програти друге змагання. Покрутив він головою туди й сюди і довго придивлявся до горнятка, аж поки від води блиснув йому в око сонячний зайчик. Потім нахилився і, як тільки міг легенько, взяв горнятко обома мізинцями й підніс до рота.
— То скільки в ньому було ковтків? — запитав Румцайс.
— Хтозна… Я те горня проковтнув, — ніяково пробурмотів велетень.
Залишилося останнє змагання. Щоб Цумштайн не ображався потім, Румцайс попередив його:
— Оті два перші змагання пішли за два рази. А трете буде рахуватися за три. Хто переможе цього разу — той і виграв.
Велетень Цумштайн хвилину перекочував ці слова у своїй круглій голові, потім кивнув. А Румцайс уже показував йому на брилу, що лежала край плацу для військової муштри. Здорова була брила така, як хата із хлівом разом.
— Будемо перетягувати брилу, — сказав Румцайс. — Хто втримає
Цумштайн кивнув головою: на таких справах він, мовляв, добре знається. Вхопили вони брилу з обох боків і потягли кожен до себе, аж вона затріщала. Тільки велетень був високий — аж під хмари — і силу теж мав таку. Почав він витягувати брилу в Румцайса із рук. Зітхнув Румцайс — а це був у нього такий знак.
На той знак узяла Манка позад себе велику хустку і висипала з неї в синову шапку рій лісових ос. Ціпісек кинувся з шапкою до п'яти велетня і випустив там оси.
Цумштайн пробурмотів:
— Щось мені лоскоче ногу!
Почухав він п'яту — і випустив брилу.
— Ти програв, — сказав Румцайс.
— Авжеж програв… — загудів велетень.
— Тоді лягай там, де я тобі скажу, — мовив Румцайс і показав пальцем на військовий плац.
Велетень ліг і покрив собою увесь той плац.
— Тут тобі буде зручно лежати, і нікому ти не заподієш шкоди, — сказав на прощання Румцайс. Посадив він Ціпісека собі на плече, Манку обняв за стан та й пішли вони додому.
31. Як Румцайс удруге поклав велетня Цумштайна
Якось вибралася Манка до Їчина — купити свіжу булку, щоб хоч трохи присмачити Ціпісеку розбійницьку страву. За прилавком крутилася тільки пекарева жінка, бо пекар саме пішов з булочками у їчинський замок.
Коли Манка верталася повз замок додому, здійнявся там такий неймовірний шум і галас, аж на ринковому майдані шугнули в небо голуби. Із замкової брами вилетів пекар з порожнім кошиком, а пан князь і княгиня кричали йому вслід із вікна:
— Якщо в тебе нечисте борошно, не носи нам булочок!
Манка і питає пекаря:
— А що там скоїлось?
Пекар нишком лаявся, щоб його не почуло панство із замку:
— У мене борошно — як золото! Хіба ж я винен, що у них димарі в замку нечищені? Висипав я булочки на стіл, а в димарі щось ворухнулось, от і притрусило їх сажею.
Пан князь у вікні відгорнув пальцем перуку з вуха, але так нічого й не почув. Затупотів він ногами і крикнув униз до Манки:
— Що він там торочить?
— Що у вас у димарях — як у пеклі в ніч на п'ятницю! — крикнув пекар і відразу ж злякався, що наважився таке сказати самому князю.
— Іди собі додому, — мовила Манка, — а страх залиш на потім. Розповім я про все Румцайсові.
Дома, в печері, дала вона Ціпісеку булку, а Румцайсові розповіла, за що князь розгнівався на пекаря.
— Ще побачимо, — відказав Румцайс і послав Ціпісека до струмка по шматочок гірського кришталю.
Із тим шматочком пішов Румцайс на узлісся і блиснув ним на їчинську надбрамну башту. Знялася там зграя галок, прилетіла до Румцайса, і найчорніша з усіх галок сказала: