Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— І що ж ви збираєтеся робити?
— Передусім, мій любий Ватсоне, нам треба вирішити, що робитимете ви. Адже ви знаєте, що я нині цілком заклопотаний тією справою з двома коптськими патріархами й саме сьогодні чекаю на її завершення. Я справді не можу знайти час, щоб поїхати до Люїшема, але докази, зібрані по свіжих слідах, мають особливу цінність. Старий Емберлі умовляв мене приїхати, як тільки міг, але я йому пояснив, чому не можу це зробити. То замість мене він готовий прийняти в себе вас.
— Тоді я до ваших послуг, — відповів я. — Правду кажучи, не думаю, що стану
Отак і сталося, що одного літнього дня я вирушив до Люїшема, навіть не підозрюючи, що менше ніж за тиждень про справу, яку їхав розслідувати, жваво заговорить уся Англія.
Був уже пізній вечір, коли я повернувся на Бейкер-стрит, щоб відзвітувати про свою подорож. Холмс спочивав у глибокому кріслі; з його люльки повільно вилися кільця їдкого тютюнового диму, очі були заплющені, — здавалося, що він дрімає, але варто було мені затнутися чи збитися в своїй розповіді, як його заплющені повіки зводились і двоє сірих очей, блискучих і гострих, пронизували мене своїм допитливим поглядом.
— Садиба містера Джозії Емберлі зветься «Затишок», — пояснював я. — Гадаю, вона зацікавила б вас, Холмсе. Цей будинок схожий на збіднілого аристократа, що змушений ховатися в юрмі простолюду. Вам відомі такі місця: одноманітні цегляні будинки, похмурі містечкові вулиці — і раптом посеред них такий собі острівець старовинної культури й затишку, цей давній будинок за високим, потрісканим від сонця муром, порослим лишайником та мохом, муром, що...
— Облиште поезію, Ватсоне, — суворо мовив Холмс. — Мені все зрозуміло: високий цегляний мур.
— Саме так. Я й не здогадався б, що це «Затишок», але, на щастя, запитав якогось роззяву, що курив поруч на вулиці. Я добре його запам’ятав. Цей чорнявий довгань із пишними вусами, схожий на вояка, у відповідь кивнув головою в бік одного з будинків і чомусь зміряв мене уважним, допитливим поглядом; це пригадалося мені трохи пізніше.
Тільки-но я ввійшов у ворота, як побачив містера Емберлі, що поспішав алеєю до мене. Ще вранці я помітив у ньому щось незвичайне, хоча й бачив його лише мигцем; але тепер, при денному світлі, його зовнішні риси здалися мені ще дивовижнішими...
— Я, звичайно, й сам це помітив, але мені цікаво, якими були ваші враження від нього, — зауважив Холмс.
— Він справляє враження людини, яку тягар турбот зігнув аж до землі. Спина його згорбилася, мов під важкою ношею. Але він не такий немічний, як здається спершу; плечі й груди в нього, як у велетня, хоча цю міцну статуру підтримує пара висохлих ніг.
— Лівий черевик у нього зморщений, а правий цілком новий.
— Я цього не помітив...
— Звичайно, ні. Але я помітив, що в нього штучна нога. Далі, будь ласка.
— Пасма сивого волосся вилися, мов змії, з-під старого бриля. Мене вразив розлючений, несамовитий вираз обличчя, поораного зморшками.
— Дуже добре, Ватсоне. Що він казав вам?
— Він із запалом почав розповідати мені історію своїх нещасть. Ми разом ішли алеєю, і я, звичайно, уважно придивлявся довкола. Я ніколи не бачив такого занедбаного місця. В садку не прибрано, здається, що дерева ростуть
Містер Емберлі завів мене до своєї кімнати з облупленими стінами, й почалася тривала розмова. Звичайно ж, він був засмучений, що не приїхали ви самі. «Я й не дуже сподівався, — казав він, — особливо після того, як зазнав таких збитків, — що моя скромна особа зможе привернути увагу такої уславленої людини, як містер Шерлок Холмс».
Я запевнив його, що гроші тут ні до чого. «Так, — мовив він, — для нього головне — любов до мистецтва, але в моїй історії він міг би знайти дещо цікаве для себе. Взяти хоча б людську натуру, докторе Ватсоне, — яка чорна невдячність! Хіба я колись відмовив їй у чому-небудь? Хіба є ще в світі жінка, яку б так пестили? А цей молодик... та він був мені за рідного сина! Він почувався тут як удома. А тепер погляньте, як вони повелися зі мною! О, докторе Ватсоне, який жахливий, жахливий цей світ!»
Отаку пісеньку він наспівував мені десь із годину, а може, й довше. Виявляється, він не мав жодного уявлення про ту інтрижку. Жили вони з дружиною самотньо, лише служниця приходила до них щоранку й залишалася до шостої години. Того пам’ятного вечора старий Емберлі вирішив потішити свою дружину й замовив два квитки до театру «Геймаркет» на балкон. Але в останню мить дружина поскаржилася, що їй болить голова, й відмовилася їхати. Він поїхав сам. Нема ніякого сумніву, що все це правда, бо він показав мені квиток, куплений для дружини.
— Цікаво, вельми цікаво, — мовив Холмс, що слухав, здавалося, дедалі уважніше. — Кажіть далі, Ватсоне. Ваша відповідь мене просто захопила. Ви бачили той квиток на власні очі? Чи не запам’ятали випадково номер місця?
— Уявіть собі, що так, — відповів я з гордістю. — Це був той самий номер, яким я користувався колись у шкільній роздягальні: тридцять перше місце. Через те він мені й запам’ятався.
— Чудово, Ватсоне! Отже, у нього самого було тридцяте або тридцять друге місце?
— Так, безперечно, — трохи задумано підтвердив я. — У ряді «Б».
— Чудово. Що іще він вам сказав?
— Нічого. Тільки показав свою «комору», як він її називає. Комора — як у банку: з залізними дверима, залізною шторою на вікні, проти всякого грабіжника, як він запевняє. Але його дружина мала підроблений ключ, і вони разом з коханцем винесли звідти близько сімох тисяч фунтів у банкнотах та цінних паперах.
— У цінних паперах? Але як вони зможуть обернути їх на гроші?
— Він казав, що передав до поліції опис цих паперів і сподівається, що продати їх викрадачам не вдасться. Того дня він повернувся з театру близько півночі й побачив, що «комора» пограбована, двері й вікна відчинені, втікачів нема й сліду. Вони не залишили ні листа, ні будь-якої записки, і відтоді про них немає жодної звістки. Він одразу ж повідомив поліцію.