Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— «Дуглас»... — пробурмотів він. — «Берлстон»... Що це, містере Холмсе? Це якісь чари! Заради всього святого, скажіть, звідки ви взяли ці імена?
— З шифру, який ми з доктором Ватсоном щойно розгадали. А що, власне, сталося?
Інспектор і далі переводив спантеличений погляд то на мене, то на Холмса.
— Тільки те, — відповів він, — що містера Дугласа з Берлстонської садиби жорстоко вбито минулої ночі!
2. Шерлок Холмс розмірковує
То був один з тих драматичних моментів,
— Чудово! — промовив він. — Чудово!
— Вас це, здається, не здивувало?
— Зацікавило, містере Маку, але не здивувало. Чому я маю дивуватися? Я одержав анонімне повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. Менше ніж за годину я дізнався, що ця небезпека справдилась і цю особу вбито. Це зацікавило мене, але анітрохи, як бачите, не здивувало.
Кількома словами він розповів інспекторові про шифрований лист і про ключ до нього. Мак-Дональд сидів біля столу, підперши руками підборіддя й насупивши свої кошлаті жовтаві брови.
— Я хотів цього ранку їхати до Берлстона, — мовив він. — Я зайшов, щоб попросити вас поїхати зі мною — вас і вашого друга. Проте з того, що ви розповіли, випливає, що ми можемо успішніше попрацювати в Лондоні.
— Гадаю, що навряд, — зазначив Холмс.
— Зважте все, містере Холмсе! — вигукнув інспектор. — За день чи два всі газети буде заповнено берлстонською таємницею; але що то за таємниця, коли в Лондоні є людина, яка зуміла заздалегідь передбачити злочин? Нам залишається тільки знайти цю людину, і все з’ясується.
— Безперечно, містере Маку. Тож яким чином ви пропонуєте шукати цього так званого Порлока?
Мак-Дональд оглянув з обох боків лист, переданий Холмсом.
— Штемпель поставлено в Кембервелі — це мало чим допоможе нам. Ім’я, на вашу думку, вигадане — цього теж, звичайно, замало. Ви сказали, що надсилали йому гроші?
— Двічі, в банкнотах.
— Куди?
— До Кембервелської поштової контори.
— І жодного разу не поцікавились, хто приходив по них?
— Ні.
Інспектор здивовано й трохи вражено поглянув на нього:
— Чому ж?
— Бо я завжди дотримую свого слова. Після першого листа я пообіцяв, що ніколи не розшукуватиму його.
— Ви гадаєте, що за ним стоїть хтось інший?
— Я знаю це.
— Той професор, що про нього ви згадували?
— Саме він.
Інспектор Мак-Дональд усміхнувсь і підморгнув, позирнувши в мій бік.
— Скажу не криючись, містере Холмсе: у нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора. Я зібрав про нього деякі відомості. Він має славу шанованої,
— Я радий, що ви визнаєте його талант.
— Та його не можна не визнати! Після того, як я почув про ваше ставлення до нього, я вирішив сам зустрітися з ним. Ми трохи погомоніли про сонячні затемнення. Що там про них слід говорити, я вже не знаю, але він узяв ліхтар і глобус і за хвилину все пояснив мені. Він дав мені свою книжку — те, що там писано, надто вже мудре для мене, хоч я й добре навчався в Абердині [4] . Із своїм худим обличчям, сивим волоссям, якоюсь ніби врочистою мовою він схожий на справжнісінького міністра. Коли він на прощання поклав мені на плече руку, було схоже, що то батько благословляє сина йти в далекий, невідомий світ.
4
Абердин— місто в Шотландії.
Холмс коротко зареготав і потер руки.
— Чудово! — мовив він. — Просто чудово! Скажіть-но мені, друже Мак-Дональде, ця щира приємна бесіда тривала в кабінеті професора?
— Так.
— Гарна кімнатка, авжеж?
— Дуже гарна, містере Холмсе, ошатна.
— Ви сиділи біля його письмового столу?
— Так.
— То ви були проти світла, а його обличчя — в затінку?
— Це було ввечері... Так, лампа світила на мене.
— Цього слід було сподіватися. Ви помітили картину за спиною в професора?
— Я нічого не проминаю, містере Холмсе. Мабуть, навчився цього у вас. Так, я помітив картину — портрет молодої дівчини, що дивиться вбік, підперши голову руками.
— То картина Жана-Батіста Ґреза [5] .
Інспектор удав зацікавлення.
— Жан-Батіст Ґрез, — провадив Холмс, умостившись глибше в кріслі й стуливши кінчики пальців, — то великий французький художник другої половини вісімнадцятого століття. Нинішня критика більше ніж погоджується з високою оцінкою його робіт сучасниками.
5
Ґрез Жан-Батіст(1725 — 1805) — французький живописець, представник сентименталізму.
Інспектор збайдужіло дивився на мого друга.
— Краще б нам... — почав він.
— Саме це ми й робимо, — перебив його Холмс. — Усе, про що я кажу, має безпосередній зв’язок із тим, що ви називаєте «берлстонською таємницею». Це навіть можна назвати її справжнім серцем.
Мак-Дональд легенько всміхнувсь і привітно позирнув на мене.
— Ви надто вже швидко міркуєте, містере Холмсе. Ви проминули одну-дві ланки в своїх думках, а я не можу заповнити цієї прогалини. Що може бути спільного між тим давно померлим художником та берлстонським випадком?