Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— Він усе продав і втік. Старий чортяка залишив нам лист, в якому написав, що краще вже буде підмітайлом у Нью-Йорку, ніж власником шахт у колі шантажистів. Далебі, він мудро зробив, що забрався раніше, ніж цей лист потрапив до нас! Гадаю, що він не покаже більше своєї пики в цій долині.
Підстаркуватий чоловік із поголеним лагідним обличчям та високим чолом підвівся з місця, що було в кінці стола, навпроти голови.
— Брате скарбнику, — почав він, — дозвольте спитати, хто купив майно чоловіка, якого ми витіснили з цих країв?
— Так, знаю, брате Морісе. Його купила Мертонська залізнична компанія.
— А хто купив копальні
— Та сама компанія, брате Морісе.
— А хто купив завод Менсона й Шумана, а ще компанію «Ван Дегер і Етвуд», що теж виставлялася на продаж?
— Це все купила Джилмертонська шахтова компанія.
— Не думаю, брате Морісе, — мовив голова, — що нам так уже треба знати, хто купив це майно, якщо нові власники не можуть вивезти його з округи.
— Попри всю повагу до вас, шановний майстре, я думаю, що це важить для нас чимало. Вже десять років ми витісняємо звідси дрібних власників. А що натомість? На їхньому місці з’являються великі компанії, як-от Мертонська залізнична чи Джилмертонська шахтова, чиї директори живуть у Нью-Йорку або Філадельфії й нітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звичайно, витягати гроші з їхніх тутешніх голів чи навіть виганяти непокірних, але на їхні місця приїдуть нові. Цим ми зашкодимо самі собі. Дрібні власники нам нічого не зроблять. Вони не мають ні грошей, ні сили. Поки ми не вичавимо їх досуха, ми матимемо владу над ними. Але коли великі компанії побачать, що ми стоїмо між ними та їхнім прибутком, то вони не пошкодують ні зусиль, ні грошей, щоб переловити нас і віддати до суду.
Почувши ці лиховісні слова, брати заніміли. Обличчя кожного помітно спохмурніло. Ці люди вважали себе такими всемогутніми й непохитними, що проганяли від себе будь-яку думку про можливу відплату. Але тепер ця думка обвіяла холодом серця навіть найбільших відчайдухів.
— Я порадив би, — вів далі промовець, — обходитись поблажливіше з дрібними власниками. Інакше настане день, коли всі вони вирвуться з-під влади нашої спілки.
Гірка правда нікому не до смаку. Коли промовець сів, залунали гнівні вигуки. Мак-Ґінті підвівся, насупивши брови.
— Завжди ви оце каркаєте, брате Морісе, — сказав він. — Поки члени цієї ложі тримаються один одного, їм не страшна жодна сила в Сполучених Штатах. Хіба ми не доводили цього раз у раз у судах? А великим компаніям, гадаю, легше буде платити нам, ніж боротися з нами, — так само, як і дрібним. А тепер, братове, — Мак-Ґінті скинув оксамитову шапочку та шарф, — ложа скінчила всі свої справи цього вечора, крім однієї — невеличкої: закуски та співів. Настав час для братньої розваги.
Дивна річ — людська вдача. Тут були люди, що звикли до вбивства, що знову й знову нищили батьків родин, з якими не ворогували й не думали про плач їхніх удів та безпорадність дітей. Однак мелодії знайомих пісень змусили декого з них навіть заплакати. Мак-Мердо мав чудовий тенор і на догоду ложі виконав «Сиджу я на паркані, Мері» та «На берегах аланських вод».
Уже цього першого вечора новий брат став одним з найбільших улюбленців Чистіїв. Це відзначили навіть голова й старші члени. Проте для того, щоб заслужити повагу братства, слід було набути й деяких інших рис; він переконався в цьому, коли вечірка скінчилася. Пляшки з віскі вже кілька разів обійшли стіл, а обличчя членів компанії розчервонілися, коли майстер підвівся й знову заговорив до них.
— Хлопці, — мовив він, — тут у місті є чоловік,
Пролунали ствердні голоси, змішані з приглушеною лайкою. Мак-Ґінті дістав з кишені жилета газету:
— Він назвав це «Закон і лад». Ось ця писанина:
«У шахтарській долині панує насильство. Від часу перших убивств минуло дванадцять років, і відтоді вбивства не припиняються, що свідчить про існування в наших краях злочинної спілки. Те, до чого ми дійшли тепер, жахає увесь світ. Хіба задля того наша велика країна приймає до свого лона чужинців, які тікають з-під ярма європейських тиранів, щоб вони самі стали тиранами над тими людьми, які дали їм прихисток; щоб насильство та беззаконня звили собі гніздо під зоряним прапором волі й посіяли в наших душах такий страх, який породжували хіба найлютіші тирани Сходу? Імена злочинців відомі. Їхня спілка діє відверто. Скільки ще нам терпіти їх? Невже нам доведеться вічно жити...»
— Гадаю, я вже досить прочитав цієї гидоти! — вигукнув голова, кинувши газету під стіл. — Ось що він каже про нас. Тож я питаю: як ми повинні вчинити з ним?
— Убити його! — вигукнула дюжина розлючених голосів.
— Я проти цього, — заперечив брат Моріс, чисто поголений, високочолий чоловік. — Повторюю, братове: наша рука надто тяжко пригнічує долину, й настане день, коли люди об’єднаються, щоб знищити нас. Джеймс Стенджер — старий чоловік. Його шанують у місті і в усій окрузі. Якщо його вб’ють, уся долина збунтується й знищить нас самих.
— А як це вони нас знищать, містере боягузе?! — вигукнув Мак-Ґінті. — Руками поліції? Але ж половині полісменів ми платимо, а друга половина боїться нас. Чи, може, руками суддів? То хіба вони не пробували робити це раніше — і що з того вийшло?
— Є ще й закон Лінча [10] , — відказав брат Моріс.
У залі невдоволено загомоніли.
— Варто мені пальцем поворухнути, — провадив Мак-Ґінті, — і я зберу дві сотні хлопців, що очистять це місто від краю до краю! — І раптом, підвищивши голос і люто насупивши густі чорні брови, проказав: — Дивіться, брате Морісе, я давно за вами стежу, й коли-небудь ви своє дістанете! Ви боягуз і підбиваєте на це моїх мужніх хлопців. Непереливки вам буде, брате Морісе, коли ваше ім’я потрапить до мого записника, і здається мені, що час уже підготувати там для нього місце.
10
Закон Лінча (суд Лінча)— традиційна назва розправи без суду та слідства в США. Вважається, що цей термін походить від прізвища вірґінського фермера XVII ст. Лінча, який карав таким чином спійманих злодіїв.
Моріс побілів, як смерть, коліна його підігнулись і він упав на стілець. Тремтячою рукою він підняв склянку й ковтнув, перш ніж відповісти:
— Прошу вибачення, шановний майстре, у вас і в усіх братів, коли я сказав щось не так. Я вірний член спілки — ви це знаєте — й побоююсь лише того, щоб з ложею не сталось якого лиха, — саме це й змусило мене сказати необачне слово. Але я більше вірю вашим рішенням, шановний майстре, ніж своїм, і більш ніколи...
Почувши ці сумирні слова, майстер заспокоївся: