Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
Шрифт:
— Міркуючи над усією цією пригодою, — почав я, — я виходив з думки, що правдою — хай навіть неймовірною — буде те, що залишиться, коли відкинути все неможливе. Те, що залишилось, може мати кілька пояснень, і в такому разі слід розглянути кожне з них окремо, поки не зостанеться одне, найпереконливіше. Застосуймо цей метод до нашого випадку. В тому вигляді, як я вперше про нього почув, він мав тільки три можливі пояснення того, що спричинило добровільне чи примусове ув’язнення цього джентльмена в батьковому маєтку. Або він переховувався, скоївши якийсь злочин, або збожеволів — і батьки не хотіли відсилати його до божевільні, — або слабував на якусь хворобу, що вимагала ізоляції. Інших прийнятних пояснень я придумати не зміг. Отже, я мусив порівняти й розглянути кожне з цих трьох пояснень.
Думка про злочин не
Вірогіднішою була версія про божевілля. Присутність іншої особи в будиночку наводила на думку про санітара. Те, що він, виходячи, замкнув двері, лише підтверджувало цю думку й свідчило про якісь обмеження, накладені на хворого. Але з іншого боку ці обмеження, мабуть, не були надто суворі, бо молодик міг вільно вийти надвір, щоб поглянути на свого друга. Ви пам’ятаєте, містере Додде, як я спитав вас, який часопис читав містер Кент. Якби то був «Ланцет [24] » або «Британський медичний часопис», це вельми допомогло б мені. Божевільного можна залишити в приватному помешканні, якщо до нього приставлять лікаря й попередять місцеву владу. Але навіщо тоді вся ця таємничість? Пояснення я не знаходив.
24
«Ланцет»— відомий англійський медичний журнал.
Залишалася третя версія — майже неймовірна, але вона ставила все на місця. Проказа в Південній Африці дуже поширена. Цілком можливо, що через якийсь прикрий випадок цей юнак підхопив її. Його батьки опинилися в жахливому становищі — вони, звичайно ж, не хотіли, щоб їхнього сина ізолювали. Залишалося тільки одне — зберігати це в таємниці, щоб запобігти чуткам і втручанню влади. Неважко було знайти медика, що за певну винагороду взявся б доглядати його. Нарешті, не було жодних підстав відмовляти хворому в деякій свободі пересування після того, як смеркне. А білі плями на шкірі — один з наслідків захворювання на проказу. Ця думка видалась мені такою переконливою, що я вирішив діяти так, ніби вона вже підтвердилась. Мої останні сумніви розвіялись, коли я помітив, що Ральф носив харчі в рукавичках, оброблених рідиною для дезинфекції. Своєю цидулкою, сер, я дав вам зрозуміти, що вашу таємницю розкрито; я міг би сказати це вголос, проте вирішив написати, бо хотів запевнити вас, що мені можна довіритись.
Я вже закінчував цей короткий огляд справи, коли двері відчинились і з’явився славетний дерматолог. Цього разу його сфінксове обличчя сяяло лагідністю, а очі випромінювали тепло. Він повагом підійшов до полковника Емсворта й потис йому руку.
— Найчастіше я приношу погані вісті, вряди-годи — добрі, — мовив він, — але цього разу в мене чудова звістка. Це не проказа.
— Як?!
— Типовий випадок іхтіозу [25] , або несправжньої прокази; ця хвороба шкіри, прозвана «риб’ячою лускою», викликає огиду й важко піддається лікуванню, проте зовсім не заразлива. Так, містере Холмсе, це дивовижний збіг. Але чи справді збіг? Хіба не можна припустити, що нервовий струс, який пережив цей молодик після зіткнення з прокаженими, міг викликати подобу того, чого він так боявся? В усякому разі, присягаюся своєю репутацією... Що це? Леді знепритомніла! Зостаньтеся з нею, містере Кенте, поки вона не отямиться. Це в неї з радощів.
25
Іхтіоз(«риб’яча луска») — захворювання шкіри, найчастіше передається спадковим шляхом.
Камінь Мазаріні [26]
Докторові Ватсону приємно було знов опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі помешкання на Бейкер-стрит, де почалося стільки
26
Камінь Мазаріні — Уперше опубліковано в жовтні 1921 р. на сторінках часопису «Strand Magazine» з ілюстраціями А.Ґілберта; передруковано в листопаді 1921 р. на сторінках часопису «Hearst’s International Magazine» (США) з ілюстраціями Фредеріка Дорра Стіла.
— У вас тут нічого не змінилося, Біллі. Та й самі ви теж не змінилися. Сподіваюсь, те саме можна сказати й про нього?
Біллі трохи стурбовано позирнув на зачинені двері спальні.
— Здається, спить, — відповів він.
Була сьома година чудового літнього вечора, але докторові Ватсону давно вже були відомі дивні звички його друга, тож він анітрохи не здивувався:
— Це означає, що йому доручено якусь нову справу, так?
— Так, сер, він зараз цілком перейнявся нею. Я вже побоююсь за його здоров’я. Блідне, худне щодня, нічого не їсть. Місіс Хадсон спитала: «Коли ви обідатимете, містере Холмсе?» А він відповів: «О пів на восьму післязавтра». Ви знаєте, який він буває, коли береться до справи.
— Так, Біллі, знаю.
— Він за кимось стежить. Учора вдавав майстрового, що шукає роботи. А сьогодні вбрався старою бабою. Та ще так вдало, що я зовсім не впізнав його. А мені, здається, слід би знати всі його витівки. — Усміхнувшись, Біллі показав на пошарпану парасольку, що стояла біля канапи. — Це частина реквізиту старої, — пояснив він.
— А що це за справа, Біллі?
Хлопчина притишив голос, немов ішлося про велику державну таємницю:
— Вам я, звичайно, скажу, сер, але ви не кажіть нікому. Це ота справа з королівським діамантом.
— Як? Викрадення каменя в сто тисяч фунтів?
— Так, сер. Вони мусять відшукати його, сер. І прем’єр-міністр, і міністр внутрішніх справ були тут — сиділи обидва на цій самій канапі. Містер Холмс був дуже люб’язний з ними. Нітрохи не гордував і пообіцяв зробити все, що зможе. А потім ще лорд Кентлмір...
— Он як?
— Так, сер, ви розумієте, що це означає. Пихатий чоловік, сер, якщо можна так сказати. Я радий бачити прем’єр-міністра і нічого не маю проти міністра внутрішніх справ, — він, здається, людина вихована й лагідна, — але цього лорда терпіти не можу. І містер Холмс — так само, сер. Лорд, бачте, зовсім не вірить у містера Холмса й був проти того, щоб справу передали йому. Він навіть радітиме, якщо містер Холмс не впорається.
— І містер Холмс про це знає?
— Містер Холмс завжди знає про все, що треба.
— Що ж, сподіваюся, що він упорається й лорда Кентлміра буде посоромлено. Стривайте-но, Біллі: навіщо ця завіса перед вікном?
— Містер Холмс повісив її три дні тому. У нас там є одна цікавинка.
Біллі підійшов і відсунув штору, що відгороджувала кімнату від віконної ніші.
Доктор Ватсон мимоволі скрикнув від подиву. Перед ним була копія його давнього друга. І халат, і все інше — точнісінько таке саме; голова, трохи обернена до вікна, немовби схилилась над невидимою книжкою, а саме тіло, здавалося, глибоко поринуло в крісло. Біллі зняв з тулуба голову й потримав у руках.
— Ми раз по раз пересуваємо її, щоб було схоже на живу людину. Якби на вікні не було штор, я не наважився б чіпати її. Коли вікно відчинене, її видно з того боку вулиці.
— Колись ми вже робили щось подібне.
— Мене тоді тут не було, — мовив Біллі. Відсунувши штори, він визирнув надвір. — За нами стежать із будинку навпроти. Онде у вікні чоловік. Погляньте-но самі.
Ватсон ступив уперед, але цієї миті двері спальні відчинились і з’явилася довготелеса, худорлява Холмсова постать. Лице його змарніло й зблідло, проте рухався він, як і завжди, бадьоро. Одним стрибком він опинився біля вікна й поправив штори.