Пригоди Тома Сои?єра
Шрифт:
– Ач чого захотів! Звичайно, ні!
– То як же ти довідаєшся, під яким копати?
– Будемо копати під усіма.
– Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.
– То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?
Гекові очі заблищали.
– Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.
– Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів.
– Невже?
– Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?
– Ні, щось не пригадую.
– А в королів цілі гори брильянтів.
– Та я ж не знайомий з королями, Томе.
– Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.
– Так-таки й стрибають?
– Та ні. Навіщо їм стрибати?
– А що ж, ти сказав, вони роблять?
– Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…
– Річард? А як його прізвище?
– Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім'я.
– Та ну?
– Не буває.
– Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім'ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?
– Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.
– Гаразд.
Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.
– Мені це подобається, - сказав Том.
– І мені.
– Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?
– Ого! Я щодня купуватиму пироги з м'ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!
– Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?
– Відкладати? Навіщо?
– Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.
– О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?
– Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.
– Одружишся?
– Авжеж.
– Томе, ти… ти з глузду з'їхав!
– Почекай - побачиш.
– Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам'ятаю це, добре пам'ятаю.
– Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.
– А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі - обміркуй. Як звать дівчисько?
– Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.
–
– Я скажу тобі колись, не тепер.
– Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.
– Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись, - давай копати.
Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:
– Невже скарби завжди закопують так глибоко?
– Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.
Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:
– Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?
– Я думаю, чи не спробувати під старим деревом - отам на Кардіфській горі, за будинком удови?
– По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не відбере від нас скарбу вдова, га, Томе? Це ж на її землі.
– Відібрати в нас скарб! Хай тільки спробує! Скарб належить тому, хто його знайшов. Байдуже, на чиїй це землі.
Гек заспокоївся. Вони копали далі. Невдовзі Гек сказав:
– Під три чорти! Ми, мабуть, знову не на тому місці копаємо. Як ти думаєш?
– Це дивно, Геку, дуже дивно, - я не розумію. Іноді відьми заважають. По-моєму, це вони.
– Отакої! Відьми вдень нічого вдіяти не можуть.
– Справді, я про це й не подумав. О, тепер я розумію, в чому річ. Ну й дурні ми з тобою. Адже ж треба спочатку знайти те місце, куди тінь од гілки падає якраз опівночі, і там копати.
– А, щоб тебе! Значить, весь час ми працювали, як ідіоти, марно. А тепер, чорт забери, доведеться ще раз іти сюди вночі. Та й далеко ж іти сюди. Ти зможеш вибратись з дому?
– Та вже якось виберусь. Треба це закінчити неодмінно сьогодні ж уночі, бо, коли хтось побачить ці ями, то миттю догадається, що тут робилось, і сам відкопає скарб.
– Гаразд, я прийду до тебе під вікно і нявкну.
– Згода. Сховаймо інструменти в кущах.
Вночі, близько дванадцятої години, хлопці прийшли до того самого дерева, сіли в затінку і стали чекати. Місце було дике, а час такий, який здавна вважається страшним. Духи шепотіли в листі дерев, привиди визирали з-під пнів. В далині глухо загавкав собака. Йому відповіла сова своїм зловісним криком.
Хлопці були пригнічені і розмовляли мало. Згодом вирішили, що вже дванадцята година. Вони помітили, куди падає тінь, і стали копати, їх надихала надія. Працювати стало куди цікавіше, і старанність їхня зростала. Яма ставала дедалі глибшою, і щоразу, коли лопата вдаряла в щось тверде, у них тьохкало серце; але щоразу їх чекало розчарування. То було коріння чи камінь. Нарешті Том сказав: