Пригоди Тома Сои?єра

Твен Марк

– Я вчинив сьогодні дуже погано, Беккі, і шкодую. Я ніколи, ніколи в житті більше не буду так робити. Давай помиримося… хочеш?

Дівчинка зупинилась і зневажливо подивилась йому в лице:

– Я буду вам дуже вдячна, якщо ви дасте мені спокій, містере Томас Сойєр. Я не хочу розмовляти з вами.

Труснула головою і подалася геть. Том був такий вражений, що навіть не встиг відповісти: «А кому ви потрібні, міс франтихо?» А потім було вже пізно. Тому він нічого не сказав, але страшенно розлютився. Він похмуро поплентався на шкільне подвір'я, шкодуючи, що Беккі не хлопець і її не можна побити. В цей час вона саме пройшла повз нього, і він сказав щось уїдливе на її адресу. Вона відповіла тим самим, і отож вони зовсім стали ворогами. Розгнівана

Беккі ледве могла дочекатися, коли ж знову почнуться уроки, - так їй хотілося, щоб Томові якнайскоріше всипали за попсовану книжку. Якщо в неї й була якась думка розповісти про вчинок Альфреда Темпля, то ця думка зникла після ущипливого жарту Тома.

Бідолашна дівчинка! Вона не знала, як близько біда до неї самої.

Учитель цієї школи містер Доббінс дожив до похилого віку і почував себе невдахою. Замолоду він мріяв про те, щоб зробитися лікарем, але бідність не дозволила йому піти далі шкільного вчителя в цьому глухому містечку. Щодня, сидячи в класі, він виймав із шухляди якусь таємничу книжку і в ті хвилини, коли учні не відповідали уроків, заглиблювався в читання. Ця книжка була в нього завжди замкнена. Не було жодного школяра, який не вмирав би від бажання заглянути в цю книжку, але нагоди ніяк не траплялося. Що це за книга? Кожен учень мав свої здогадки, але довідатися про істину не було змоги. І ось Беккі, проходячи повз кафедру, яка стояла біля дверей, помітила, що ключ стирчить у замку. Хіба ж можна було не використати такий рідкісний випадок? Дівчинка оглянулася - навколо ні душі. За хвилину вона вже тримала книжку в руках. Назва «Анатомія», твір професора такого-то, нічого їй не пояснила, і вона заходилася перегортати сторінки. На першій сторінці вона побачила гарно намальовану й пофарбовану людську постать.

Цієї хвилини тінь упала на сторінку: в дверях стояв Том Сойєр і краєм ока дивився на малюнок. Беккі швидко згорнула книжку і так невдало, що роздерла малюнок до середини. Вона кинула книжку в шухляду, обернула ключ у замку і розплакалася від сорому й досади.

– Томе Сойєре! Як це схоже на вас. Яка підлість - стати за спиною людини і підглядати!

– Хіба ж я знав, що ти тут на щось дивишся?

– Сором вам, Томе Сойєре! Ви, звичайно, підете скаржитися на мене… і що я тоді робитиму? Що я робитиму? Мене неодмінно відшмагають різками, а мене ще ніколи не били в школі.

Вона тупнула ніжкою об підлогу і додала:

– Ну і скаржтеся, якщо ви такий підлий! Я теж дещо знаю. Почекайте, побачите, що буде. Гидкий, гидкий, гидкий!

І, плачучи, вона втекла з кімнати.

Том остовпів, приголомшений несподіваним її нападом. Потім він сказав собі:

– Які ці дівчата дивні й дурні! Ніколи її не били в школі! Подумаєш, відшмагають! Ці дівчата всі такі - тонкосльозі й боягузи. Зрозуміла річ, я не скажу старому Доббінсу про цю дурненьку… Я можу помститися інакше, без підлості. Але вона сама піймається. Доббінс спитає, хто розірвав його книжку. Ніхто не відповість. Тоді він почне - як завжди - перепитувати всіх по черзі, і коли дійде до винуватої, то відразу довідається, хто це - витримки у них ніякої. У дівчат про все можна довідатися з обличчя, - вони нічого не вміють приховати. Ну, і відшмагають її… напевне. Піймалася Беккі Течер, уже їй тепер не виплутатися.

Подумавши трохи, Том додав:

– Що ж! Так їй і треба! Вона раділа б, коли б я спіймався, - то хай тепер сама спробує.

І Том приєднався до юрби школярів, що гралися на подвір'ї. За кілька хвилин прийшов учитель, і почався урок. Том не дуже цікавився навчанням. Він щохвилини поглядав у той бік, де сиділи дівчатка, і обличчя Беккі будило у нього тривогу. Пригадуючи її поведінку, він зовсім не хотів жаліти її, а проте не міг утриматися, щоб не пошкодувати, не міг викликати в собі нічого схожого на радість і зловтіху. Та ось невдовзі учитель побачив, що Томова книжка залита чорнилом, і вся увага Тома була захоплена його власними справами. Беккі на хвилину перестала бути байдужою і дуже зацікавилася тим, що сталося. Вона знала;

всі запевнення Тома, що він не обливав своєї книги чорнилом, однаково не допоможуть йому. Так і сталося. За те, що він заперечував свою провину, його покарали дужче. Беккі думала, що радітиме з цього, і намагалася запевнити себе, що справді радіє, але це було не дуже легко. Коли дійшло до різки, їй страшенно захотілося встати й сказати, що це зробив Альфред Темпль, але вона змусила себе сидіти тихо, кажучи собі: «Адже ж Том напевно викаже, що я розірвала малюнок. Отже, не скажу ні слова! Навіть коли б треба було врятувати його від смерті».

Том дістав свою порцію різок і повернувся на місце, не почуваючи особливої образи. Він подумав, що, може, й справді як-небудь ненароком, граючись з товаришами, він перекинув чорнильницю на книжку. А заперечував він свою провину тільки для форми і за звичаєм, і тільки з принципу заявляв про свою правоту.

Минула ціла година. Учитель сидів на троні і куняв. Від гудіння учнів, що зубрили уроки, навіть повітря стало якесь сонне. Містер Доббінс випростався, позіхнув, відімкнув шухляду і нерішуче потягся за книжкою, ніби не знаючи, чи взяти її, чи залишити в столі. Більшість учнів дивилася на це байдуже, але двоє з них напружено стежили за кожним рухом учителя. Деякий час містер Доббінс крутив книжку в руках, потім поклав її перед собою і вмостився зручніше в кріслі, готуючись читати.

Том глянув на Беккі. Боже! Який у неї був жалюгідний, безпорадний вигляд! Ніби в кроля, що на нього мисливець націлився з рушниці. Том миттю забув свою сварку з нею. Швидше на допомогу! Треба зараз же щось зробити, зараз же, не гаючи ні хвилини! Але сама неминучість лиха заважала йому щось зметикувати. Нарешті майнула блискуча думка: він підбіжить, схопить книжку, вискочить у двері і накиває п'ятами. Але він трохи завагався і прогадав слушний момент: учитель розгорнув книжку. Коли б можна було вернути цю мить! «Занадто пізно, тепер для Беккі нема порятунку!» - сказав собі Том.

Ще хвилина - і вчитель перебіг поглядом по класу. Всі очі опустилися: було в погляді вчителя щось таке, що навіть невинні затремтіли від страху. Настала пауза, протягом якої можна було полічити до десяти. Учитель дедалі Ставав лютішим. Нарешті він заговорив:

– Хто роздер цю книжку?

Анітелень. У класі така тиша, що можна було б почути, як упала шпилька. Всі мовчали.

Учитель вдивлявся по черзі в кожне обличчя, шукаючи винного.

– Бенджамене Роджерсе, ти роздер цю книжку?

Заперечення. І знову тиша.

– Джозефе Гарлере, ти?

Знову заперечення. Тривога Тома дедалі зростала. Ці запитання й відповіді були для нього повільними тортурами. Учитель допитав хлопчиків, подумав трохи і звернувся до дівчаток:

– Еммі Лоренс?

Та заперечливо похитала головою.

– Грессі Міллер?

Те саме.

– Сузанно Гарпер, це ти зробила?

Ні, не вона. Тепер черга дійшла до Беккі Течер. Том тремтить з голови до ніг: становище здається йому безнадійним.

– Ребекко Течер! (Том глянув на її обличчя: воно пополотніло з переляку). Чи не ти роздерла… ні, глянь мені в очі… (вона благально підняла руки). Ти роздерла цю книжку?

Блискавкою майнула в голові у Тома раптова думка. Він скочив на ноги й гукнув:

– Це зробив я!

Вся школа втупилась очима в божевільного, що зробив такий неймовірний вчинок. Том постояв хвилинку, аби зібрати свої розгублені думки, і пішов у той куток, де на нього чекала кара. Здивовання і вдячність, які сяяли в очах бідолашної Беккі, нагородили б його й за сотню ударів. Захоплений величчю власного подвигу, він без єдиного крику витримав нещадну кару і так само байдуже сприйняв додаткове покарання - наказ залишитися в школі на дві години після уроків. Він знав, хто чекатиме його на подвір'ї, коли його випустять з ув'язнення, і воно не здавалось йому великим лихом.