Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81
Шрифт:
Ела так доглядала мене, що за рік після нашого одруження я набрав п’ятнадцять кілограмів ваги. Коли увечері я вертався додому, вона лікувала мої травми й синці. Я часто думав, чи і її теж підіслали до мене, доручивши, крім усього, дбати й про моє здоров’я. До неї, вісімнадцятирічної вродливої дівчини, я не знав інших жінок. Мабуть, це тому я ніяк не можу її забути.
Одного дня вона покинула мене заради якогось адміністратора. Не сказавши ні слова. Спакувала валізи й виїхала з ним до Європи: Знову я побачив їх тільки через шість років на прийомі, де мені вручали якийсь приз. Вони сердечно поздоровили мене й узагалі були
Ело, найдорожча моя, чи це Конгломерат наказав тобі так добре годувати мене, перш ніж ти пішла й розбила моє серце?
Її зрада завдала мені нестерпного болю. Принаймні так я тоді вважав. Але ті руки, які пестили Елине тіло, невдовзі добре далися взнаки усім суперникам х’юстонської команди.
У той короткий період, поки не з’явилася чергова жінка, я можу спокійно подумати про своє життя. Знаю, що я людина досить розумна, інакше давно був би мертвий. А проте іноді відчуття в мене таке, ніби я нічого не знаю, ніби і мозок мій, і серце порожні. Може, це тому, що я давно не читаю книжок. Навіть згадувати мені нічого не хочеться — окрім Ели, чий образ постійно живе в моїй пам’яті.
Весь той рік, коли ми були разом, я багато читав. Та й потім читав, звичайно, поки не став професійним гравцем. Крім книжок і статей, які мали безпосереднє відношення до профілю мого навчання, я прочитав “Історію королів Англії”, “Сім стовпів мудрості” Томаса Е. Лоренса, найвідоміші твори Руссо і життєпис Томаса Джефферсона. Все це тепер записано на стрічках, надійно захованих у бетонних бункерах із штучним кліматом.
У Токіо ми дізнаємося, що правила знову змінено. Ми саме перевдягалися, коли нас повідомили — протягом усього матчу на полі буде три кулі із зміщеним центром ваги.
Деякі наші гравці, і то найдосвідченіші, вагаються, чи виходити їм на поле. Коли ж улесливими вмовляннями або погрозами їх усе-таки схиляють до участі в матчі, вони при першій же нагоді вдають поранених і, немов кролики, тікають до центру поля, де їм нічого не загрожуватиме.
Щодо мене, то я граю ще завзятіше, ніж звичайно, і глядачі дістають за свої гроші повну втіху. Цим бідолахам-роликобіжцям з Токіо просто-таки не щастить. Або ж я стрімко атакую їх у ту мить, коли вони озираються, чи не летить на них котрась із трьох куль, або ті ж таки кулі сіють спустошення в їхніх лавах, тільки-но вони збираються гуртом напасти на мене.
Я бачу, як один зтих недоростків звивається на краю треку, мов риба, витягнута з води, — у нього зламано хребет, і його тіло корчиться в передсмертній агонії.
Кулі мчать на нас одна за одною, й іноді здається, наче ними хтось керує зсередини.
Проте я відчуваю, що цього разу зі мною нічого не станеться. Я немов перетворююсь на втілення могутньої сили, на нищівний таран. Ударом ноги вибиваю з сідла мотоцикліста. Він падає на трек просто під кулю, що котиться зі швидкістю триста кілометрів на годину. Я обминаю велетенський клубок із тіл мотоциклістів та інших гравців, що борюкаються на полі, під’їжджаю до самого бар’єра і лечу звідти вниз, таранячи головою бігуна противника, який замахнувся на мене києм. Чую, як хряснули поламані ребра. Від удару він злітає в повітря, мов з катапульти, і падає на зовнішню огорожу треку. Смерть спостигла його раніше, ніж він упав на землю.
Ще одна куля вилітає з гарматки і, невдало відбившись від поверхні
Влучає куля і в мене. Відколи я став професіналом, таке траплялося зі мною не більше як чотири рази. Куля вдарила в лівий ролик і в ступню лівої ноги, я впав навзнак, але нічого страшного зі мною не сталось, бо швидкість кулі в центрі поля уже згасала. Один із тих поганців одразу ж кинувся до мене, але завдяки нашому мотоциклістові полетів до дідька в пекло — мабуть, сподіваючись, що знайде мене там. Не встиг я підвестися, як роликобіжець суперників помчав до мене на повній швидкості. Він, певне, уявив собі, що йому вдасться порішити славетного Джонатана Е. Проте я відскочив убік і зацідив йому ліктем у низ живота. Удар був страшний.
І знову я лежу навзнак, оглушений, безсило спостерігаючи, як помирає Мунпі. Жахлива сцена, наче в уповільненому фільмі, розігрується перед самими моїми очима, а я не можу поспішити на допомогу товаришеві. Мунпі лежить на полі, скрутившись у клубок. Противники поволі, не кваплячись, скидають з нього шолом. Один із них силоміць розціплює щелепи жертви і встромляє нещасному в рот кінець роликового ковзана, після чого б’є Мунпі по голові, аж поки зуби його розлітаються на всі боки. Б’є доти, доки не розвалює йому череп.
Трибуни шаленіють. Звичайно, камери мультибачення зняли цю сцену з усіх можливих точок, і телеглядачі побачать один з найбільш хвилюючих моментів зустрічі Токіо — Х’юстон навіть з ближчої відстані, ніж коли б сиділи на стадіоні.
Нарешті я підводжусь і знову включаюсь у гру. Все тіло в мене болить, але я знаю, що решта гравців почувається не краще. По кількох сутичках я відчуваю новий приплив енергії, що буває зі мною завжди, коли яв ідеальній формі. Незадовго до сигналу сирени про кінець матчу я дозволяю собі трошки розважитись.
Однією рукою хапаю за карк бігуна-японця, він втрачає рівновагу, і я б’ю його кулаком в обличчя. Потім, тримаючи за руку, тягну за собою, наче мокрий прапор, який більш не хоче майоріти на вітрі, І кладу на шляху однієї з куль. Потужним ударом куля розтрощує йому грудну клітку і відкидає тіло метрів на двадцять уперед.
— Оце картинка! — чую я захоплені вигуки.
Клійтес повідомляє мені новину, якої я давно чекав.
Фінальні ігри світового чемпіонату, що мають відбутись у Нью-Йорку, проводитимуться без обмеження в часі й транслюватимуться всіма телекомпаніями світу. Об’єм мотоциклетних двигунів буде збільшено із 175 до 300 кубічних сантиметрів, а на полі перебуватиме в грі одночасно чотири кулі. Крім того, у гравців, які поводитимуться пасивно й не виявлять належного бойового духу, забиратимуть шоломи.
— При таких правилах нема чого журитися, що час не обмежено, — кажу я. — Матч триватиме не більше години — на той час усі ми будемо мертві.
Потім ми вирушили на електромобілі у поїздку по моїх ранчо. Минаємо череду корів, — це найнезаперечніше свідчення мого успіху й багатства. Адже я володію приватною тваринницькою фермою, а люди ж — за винятком привілейованого класу адміністраторів — уже забули навіть, який смак має м’ясо.
— Хочу попросити тебе про одну послугу, Клійтесе.