Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Савченко Віктор Васильович

Гренада. У 1498 році першими з європейців цей острів побачили Христофор Колумб і його супутники. Адмірал позначив острів на карті і назвав Консепсьйон. Каріби — місцеві жителі — не мали звички пускати непроханих гостей на свою землю. І понад 150 років конкістадори не могли здобути цей “острів прянощів”, наражаючись на відчайдушний опір примітивно озброєних, але хоробрих індіанців-карібів. А коли 1655 року французи, вдавшись до підступу, заволоділи островом, усі каріби зібралися на березі моря і після урочистого прощання кинулися зі скелі. Так почалася історія взаємин острів’ян

з “цивілізованим світом”.

На багатьох інших островах басейну теж жили каріби. Колонізатори їх винищили. А що для виправдання чорних справ потрібно було хоч благеньке пропагандистське прикриття, то карібів оголосили людожерами.

На острові Кюрасао в одній з крамничок туристам пропонують величезні ножі й двобічні виделки. Видають їх за справжнісінький “столовий набір” людожерів, знайдений недавно під час розкопок. Одне тільки не вдалося з’ясувати авторові цих рядків у господаря крамнички: звідки людожери брали сучасну сталь для виготовлення цих наборів?

На Гренаду та інші острови, як і на весь Американський континент, колонізатори, винищивши аборигенів, почали завозити африканських рабів. Невільники повставали. Зокрема в історії Гренади відоме повстання рабів на чолі з Жюльєном Федоном у 1795 році. Повстання жорстоко придушили. Населення сучасної Гренади — нащадки тих рабів. У 1974 році було проголошено незалежність острова від Англії. Та владу на Гренаді тоді захопив диктатор Ерік Гейрі, який старанно виконував вказівки Вашінгтона й Лондона, завів дружбу з Піночетом, провадив антинародну політику і намагався придушити прогресивний рух Гренади.

13 березня 1979 року — 25 жовтня 1983-го. Між цими двома датами — вперше з XVII століття — народ Гренади спізнав смак свободи.

Увечері 12 березня 1979 року диктатор Ерік Гейрі, відбуваючи до Вашінгтона по чергові інструкції і подачки, наказав міністру внутрішніх справ заарештувати М. Бішопа та його сподвижників. Але міністр не встиг. Вісімдесят патріотів захопили армійські казарми і о 6-й годині ранку 13 березня зайняли радіостанцію.

Жителі острова добре пам’ятають той ранок. І через три роки вони захоплено розповідали нам, радянським морякам, що того дня вперше почули по радіо правду про своє життя, програму боротьби за соціальну рівність, загальну освіту, свободу. По радіо передавали: хто за ці переміни, хай вийде на вулиці. Вийшли майже всі. Опівдні влада повністю перейшла до рук народу.

У моїй морській колекції зберігається дарунок гренадського рибалки — велика мушля. Якщо дмухнути в отвір, просвердлений в мушлі, вона засурмить не гірше за Іхтіандрову з бєляєвської “Людини-амфібії”. 25 жовтня 1983 року, коли проти революційної Гренади почалась інтервенція озброєних до зубів американців, коли на острові вибухали снаряди й бомби, я пригадав обвітрене обличчя рибалки. Він тоді щойно привів свого човна до берега, і назустріч йому вибігли з невеличкого дерев’яного будиночка чотири дівчинки в акуратних шкільних формах. Він пригорнув їх, і вони щось весело до нього щебетали. Потім, коли ми познайомилися, він, лагідно всміхнувшись, похвалився:

— Вони вже вміють читати й писати. І мене навчили. Ми будемо жити краще.

Молода

революція встигла дати народові найголовніше — надію на краще майбутнє, гідне людини. Віру в те, що доля народу — в його руках.

Де вони тепер, ці дівчатка і їхній батько-рибалка? Де ті товариські жваві юнаки, що охоче показували нам нову лікарню, всю столицю, водили на пляж? Чи уцілів хто з них після обстрілів острова з американських корабельних гармат, після жорстоких репресій?

Вічнозелена, з ошатними, з моря ніби іграшковими, невеликими будинками Сент-Джорджеса, зігріта щедрим сонцем Гренада з її лагунами й пляжами назавжди лишилася в пам’яті після зустрічей з її щирими, чудовими людьми.

Над Гренадою нині сутінки. Але все минає: і ніч, і диктатори, і завойовники. Історія Латинської Америки довела це вже багато разів.

Козак з Мальти

Безліч островів залишив за кормою “Максим Горький”. І спокусливу для туристів Мальорку, і пропалені сонцем Сейшели та самобутні Мальдівські, і улюблений Полем Гогеном Таїті. Природа тут розкішна. Подібне буяння барв у нас можна побачити хіба що на Південному березі Криму та Чорноморському узбережжі Кавказу.

Особливо запам’яталася середземноморська Мальта. Історія цього острова заслуговує на те, щоб нагадати про неї детальніше.

Мальта у всі часи була між двома світами — арабським (мусульманським) і Європою, які свої прагнення видавали за обстоювання релігійних догматів.

Мальта стала між ними островом-фортецею, потім островом-розбійником, місцем змішування народів.

За сотні років до нашої ери острів колонізували фінікійці. Потім сюди сягнула рука Карфагена, згодом Риму. А далі його завойовували араби, візантійці, нормани. У 1530 році на острові осів рицарський орден іоаннітів, або мальтійський, заснований ще хрестоносцями.

На зламі XVIII і XIX століть великим магістром католицького мальтійського ордену став російський православний імператор Павло І. Як це сталося?

На ті роки припадає початок діяльності молодого Наполеона. На противагу іншим європейським вінценосцям, які погордливо ставилися до простолюдина-корсіканця, правитель Росії зав’язав з першим консулом Франції дружні стосунки. Наполеон віддячив за приязнь своєрідно: наказав пошити нові мундири для російських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон під час воєнних дій в Австрії та Італії, і, видавши їм зброю, з почестями відпустив на батьківщину.

Стосунки між російським імператором та Наполеоном зайшли так далеко, що вони вирішили виступити разом проти Англії, завдавши їй удару в… Індії. Павло І розпорядився навіть спорядити туди розвідувальний загін донських козаків. Кінцевою метою було позбавити Англію азіатської житниці, а потім розгромити і саму острівну імперію.

Напередодні цих подій Бонапарт, відбивши в англійців Мальту, передає Павлу І знаки верховної влади великого магістра мальтійського ордену.