Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
Доводилося зустрічати людей, які вірять в соціальну неминучість. “Хоч як опирайся, нічого в світі не зміниш”, — стверджують вони. Покора перед соціальною неминучістю — небезпечна хвороба, особливо для молоді. Вона обмежує ініціативу, породжує аполітичність.
Нині час стрімко зростаючої активності людини. Лише загальні активні дії можуть врятувати світ від катастрофи. Тому слід не тільки боротися з тими, хто закликає до війни, а й виступати проти бездіяльності, байдужості, смиренності.
Не випадково гасло нашої експедиції: “Бездіяльність проти воєнної і екологічної загрози — попутний вітер до загибелі людства”.
Учасників
Мені телефонують і пишуть знайомі і незнайомі люди. Різного віку, різних професій. Прохання і побажання єдині: потрапити в експедицію, бути корисними справі миру і охорони природи.
Отже, попереду нові експедиції з програмою: “Подорожі — на службу миру і природи”.
ПРИГОДИ
Павло Стороженко
СМЕРТЬ, ЯКА ВЛАШТОВУВАЛА ВСІХ
І
Усе-таки роздягальня була не кращим місцем для відпочинку: замацані, заяложені, просякнуті потом крісла, купи порожніх пакетів з-під прохолоджувальних напоїв, стіни, заліплені спортивною рекламою із глянцевими суперменами… Іншого разу я, можливо, не звернув би на це уваги. Але сьогодні мої хлопці зазнали чергової нищівної поразки. Зрозуміло, настрій у мене був препаскудний. Розлігшись у своєму кріслі, я понуро дивився на нашого масажиста Боба, який незворушно чистив нігті, підперши могутнім плечем одвірок на вході до роздягальні. Присутність Боба завжди діяла на мене заспокійливо. За багато років у нас склався якийсь дивний симбіоз. Ні, наше співробітництво не було схоже на стосунки крокодила з пташкою, яка чистить йому зуби, чи медузи із рибкою, що благоденствує за огорожею пекучих мацаків. Наш симбіоз був скорше психологічного плану. Боб поклав на мене емоційну і розумову сферу діяльності в команді, лишивши собі реалізацію прийнятих мною рішень. Врешті, такі стосунки не диво. Цілі народи поступаються своїм привілеєм на міркування, за безцінь віддавши його балакунам-політикам. Різниця тільки в тому, що Боба я ніколи не підводив. Знав: кращого виконавця моєї волі не знайти. Боба міцно прив’язувало до мене те, що я знав про деякі грішки його строкатого життя колишнього борця. Та й жилося Бобу при мені не так уже й погано. Прибуток він мав стабільний, і то без постійної знервованості, яка неодмінно супроводжує роботу тренера навіть найскромнігдого клубу.
Отож кожен займався своїми справами: я сидів і розмірковував, що робити з командою: сімнадцятий рядок у турнірній таблиці — це вже не жарти: А Боб, чекаючи моїх рішень, поки що зосередився на своїх нігтях.
“Сер, ви дозволите?” — ледь чутно долинуло із-за могутньої спини масажиста. Боб, не зрушивши з місця, поволі озирнувся. Потім перевів погляд на мене: “Пускати чи ні?”
— Хто там такий? Що треба? — гаркнув я.
Мені було байдуже, хто там зараз вовтузиться за сейфоподібним тулубом Боба. Хоч би й член королівської сім’ї.
— Я хотів би бачити містера Мортона, — пролунало від дверей. — В особистій справі.
— Я не приймаю.
Боб повернув голову і без зайвих церемоній
— Ти чув, хлопче? Гуляй звідси…
— Коли ж я можу зустрітися із містером Мортоном?
— Не знаю! Можливо, ніколи.
Боб сприйняв мої слова як категоричну відмову і повернувся до відвідувача:
— Ну, давай, давай…
Я не бачив, що там сталося мін? ними. Можливо, Боб не зовсім чемно взяв співрозмовника за плече, намагаючись повернути того до виходу. Та раптом Боб різко зігнувся і почав поволі присідати так, начебто він зібрався зав’язувати шнурок на правому черевикові. Коли Боб сів остаточно, я зрозумів, що це надовго, і справа, мабуть, не в шнурках…
У проймі дверей стояв такий собі сухорлявий, середнього зросту чоловік із добряче прорідженою роками чуприною. В очі впадала незвична для наших країв смаглявість.
Боб сидів навпочіпки біля дверей і, схоже, намагався зіпнутися на рівні ноги. Це йому не вдавалось, і віп люто мурмотів: “Ах ти ж стерво!..”
Певне, його вдарили в якийсь нервовий центр. Смаглявець, видно, знав, куди бити. Якщо це фанатик-болільник, то досить рідкісний його різновид.
— Я вас слухаю, добродію, — про всяк випадок я зняв із старого фотеля важке бильце.
Головне — не дати наблизитись на відстань удару.
Відверто кажучи, битися я не полюбляв. Це не моя спеціалізація…
— Сер, я не маю ніяких лихих намірів! — сказав незнайомець, помітивши мої маніпуляції з бильцем. — Це була вимушена реакція на нерозважливі дії вашого помічника… — І він спокійно поклав на стіл візитну картку.”
Боб уже підводився на ноги, бурмочучи ту ж фразу: “Ах ти ж стерво…”
Я легко уявив, що буде далі. Боб, попри свою флегматичність, досить мстива людина і своїх поразок не прощає. Особливо, якщо вони трапляються на людях. А тим більпіе при мені, його роботодавачеві.
Зараз Боб зробить з нього біфштекс. Поза всяким сумнівом.
Але для одного дня було досить. Після програшу нам тільки й не вистачає скандальної бійки. Щоб завтра всі ранкові газети пащекували: “Тренер і масажист команди “Айстра” зводять рахунки з уболівальником конкуруючого клубу”… “Футбольний тренер виявляє неабиякі здібності в боксі”… “Масажист чи вбивця”… “Програш на полі — виграш у роздягальні…”
— Облиш, Боб, — сказав я. — Можливо, добродій має повідомити нам щось важливе…
Я не приховував іронії. Чим могла придатися ця людина?
— У мене до вас ділова пропозиція. Певен, вона вас зацікавить…
Боб сів на краєчок столу і ображено засопів. Я зазирнув у візитну картку.
— Отже, ми слухаємо вас… докторе Арчібальд Неш? Я правильно вимовив ваше прізвище?
— Так. А я маю честь розмовляти з тренером “Айстри” містером Філіппом Мортоном?
— Авжеж.
— Не забиратиму у вас багато часу. Бачу, вам не до мене. І… розумію вас.
— Що ви хочете цим сказати?
— Лише те, що справи “Айстри” йдуть не найкращим чином…
— Як себе почуває “Айстра”, я знаю краще за вас. Кажіть, із чим прийшли.
— Я саме з приводу самопочуття команди. Я, бачте, лікар…
— У нас повний штат, — буркнув Боб.
— Так. І розширювати його найближчим часом ми не збираємося. Та це, власне, і не в моїй компетенції, — додав я.
— Знаю. Питання найму вирішує рада клубу. Я хочу запропонувати послуги без оплати, так би мовити, на добровільних засадах.
Ми з Бобом перезирнулися.