Приречені на щастя.

Чемерис Валентин Лукич

– Єво-о-о!!!
– закричав Адам так, що розгублена Єва кулею вилетіла з печери.
– Мій спис зборов печерного велета! Он він лежить унизу!..
– І, потрясаючи в повітрі сокирою, додав: - Хай живе епоха бронзи на Леонії!

18

Тушу ведмедя Адам розбирав цілий день. Зняв шкуру, відніс до моря і придавив у воді каменюкою (лише тоді можна буде її вим’яти), а м’ясо знімав вузькими пасками і розкладав сушитися на сонці. День був спекотний,

сонце немилосердно жарило. М’ясо швидко сохло, і Єва носила його в печеру.

Захопившись роботою, Адам не розгинався до полудня, доки Єва не покликала його обідати.

– Але ж я ще нічого не приготував, - здивувався він.

– Думаєш, я не вмію готувати?
– І Єва елегантним жестом запросила до каменя.
– Прошу до столу. Сьогодні у нас в меню смажене ведмеже м’ясо. Щось схоже на шашлики.

Вони пообідали, Адам похвалив Єву, шо вона нарешті приготувала такий смачний обід, і пішов до ведмежої туші. До вечора він таки розібрав тушу. Ще два дні вони сушили м’ясо про запас і складали у печері на приступці, вимостивши її корою...

Жили Адам порозрізував на тоненькі смужки - згодяться на тятиву для лука. А ще тонші підуть замість ниток. Коли вимокла шкура, Адам вим’яв її і заслав кам’яний Євин лежак. Усе ж на ведмежому хутрі спати м’якше. І Єва, не без іронії, зауважила що їхній “побут” потроху налагоджується.

Із ведмежих лап Адам зшив (а тепер він мав бронзову голку та шило) собі торбу. Припасував до неї два паски зі шкури, і торбу можна було чіпляти через плече. З вигляду, правда, вона була волохата (Адам зшив її хутром назовні), але, головне, міцна і зручна.

Залишається додати, що за кілька днів чайки обклювали ведмежий кістяк і відполірували його, мов наждаками. Не довго думаючи, Адам почепив ведмежий череп перед входом до печери.

– Щоб знали тутешні ведмеді, що на цій планеті віднині живуть люди бронзового віку і жартувати вони не люблять.

А під черепом шматком зеленого малахіту вивів: “Вхід до печери стороннім ведмедям суворо заборонений!”

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПІД ЗНАКОМ “+”

1

Довгими вечорами вони гомоніли про щастя. Ініціаторкою розмов стала Єва. Їй раптом доконче захотілося дізнатися: що воно таке, врешті-решт, щастя? Що це за субстанція така - невловима, невидима, незбагненна і, головне, знана і не знана водночас?

І це запитувала вона, психолог і колишній консультант по щастю (чиновники того світу, який вони залишили, придумали і таку посаду - “консультант по щастю”). Хоча, можливо, й консультанти не все знають - не боги ж вони. То іншим легко давати мудрі поради, то про чуже щастя легко теоретизувати, а коли в самого заболить душа і забагне щастя - хто порадить, хто проконсультує ?

У ямці посеред печери червоно ярів жар, і на їхніх обличчях (а всідалися вони вечорами на два камені біля “домашнього вогнища” і це називалося у них “спілкуванням”) грали мідні полиски,

тому вони видавалися старшими і мудрішими, аніж були насправді. Щастя обом уявлялося знайомим незнайомцем, видимим невидимкою, іноді з якимись реальними обрисами, іноді ж - ефемерною, але красивою легендою, яку кожне покоління людей творить для себе заново, творить не одне тисячоліття, творить, може, задарма, а може, й ні. Хто його знає? Може, щастя взагалі не існує у природі, і тоді люди справедливо нарікають, що воно не дається у руки. Бо як щастя дасться в руки, коли воно всього лиш абстрактне поняття, яке не має власних атомів, а тримається лише на рожевих крилах людської мрії.

Говорила здебільшого Єва.

Адам же відмовчувався, бо що він знав про цю нематеріальну субстанцію людського бажання? “Щастя - стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь... Радість спілкування з ким-небудь близьким, коханим тощо”. Здається, так слово “щастя” тлумачать словники. А чи буває в людини отой стан “цілковитого задоволення життям”, чи вона вічно щось шукає, вічно чимось незадоволена і вічно прагне до чогось ще кращого, досконалішого?

Єва незлостиво сердилась (в такі вечори вона була як бджола, що вилетіла з рідного вулика на пошуки нового житла; зобик у неї переповнений медом - на дорогу запаслась, - тому не має змоги запустити жало).

– Тобі легко жити, - дорікала.
– На кожне питання, над яким б’ються кращі уми людства, у тебе завжди готова відповідь. Щоправда з енциклопедії чи з тлумачного словника. А ти свої думки повідай мені - що таке щастя? В чому його суть? Як його знайти? Де шукати? Воно для всіх одне, спільне, колективне чи в кожного мусить бути своє, виплекане, завойоване у боротьбі з сірими буднями життя? Чи воно і те, і те разом? Легко воно дається, саме йде до рук чи кожен його мусить здобути ціною великих зусиль? А може, й не зуміє здобути. Але ж сам похід за щастям - це вже щастя. Так чи ні? Думай, Адаме, не кваплячись, нам спішити нікуди. Принаймні в найближчі чотирнадцять літ.

– Коли б я міг на всі твої запитання відповісти одним махом, то мені не варто було б далі жити.

– Чому?

– А для чого жити, коли все знаєш, і все тобі ясно, і на все у тебе готова відповідь? Хіба що для того, аби писати наукові трактати та поради на кожний день? Але я ні трактатів, ні порад не пишу, я, зрештою, не філософ, і вічні питання для мене за сімома замками. А що таке щастя - я не знаю. Але хочу дізнатися. Для цього й живу. Я хочу пізнати все, що мною досі йе пізнано, відкрити все, що мною не відкрито. Хоча все пізнати і все відкрити, очевидно, й життя не вистачить. Зате ж цікаво жити.

А сам думав:

“Це ж треба, сім років летіли в чорній пітьмі Космосу, досягли мети, потерпіли жахливу катастрофу, випадково вціліли, опинилися на безлюдній планеті без засобів до життя, а сидимо в печері і ведемо розмову про щастя. Чи, може, вже людина так влаштована, що навіть в екстремальних умовах, можливо, на грані життя і смерті, а мріє про щастя. То, може, в цьому і полягає смисл життя?”

– Але ти довго думаєш, - нетерпляче перервала Єва Адамові мислі, забувши про те, що ще хвилину тому застерігала його не квапитись.