Приречені на щастя.
Шрифт:
Взагалі, раптом подумав Адам, він знає, що таке щастя. Принаймні його особисте. Це щоб завжди поруч з ним була Єва. І більшого щастя йому не треба. Та ще улюблена робота, справа, якій він служить. Але чи зможе Адам для Єви стати таким же щастям - ось у чому суть!
І тому мовчав, поглядаючи на неї, та час од часу підкладав у вогнище сухе паліччя. Воно тріщало, бездимно спалахувало, і в печері на якусь мить ставало світло. Тоді обом здавалося, що вони, нарешті, дійшли істини і їм усе ясно.
Задумавшись і задивившись у вогонь, Єва непомітно починала ворушити губами, наче подумки полемізувала з вогнем, щось доводячи йому своє, вимріяне. А що вогню доводити, як йому і так усе ясно: треба горіти.
Ота її дитяча звичка ворушити губами, коли задумається, подобалась Адамові, і в такі хвилини йому хотілося припасти до її губ, як спраглому до джерела, але... Він гнав подалі це спокусливе бажання, сердячись на самого себе. Адже вона для нього - лише товариш по нещастю.
Але ж справді, в чому полягає щастя?
Колись для Адама все було ясним і зрозумілим. Бувало, на студентських гарячих і запальних диспутах він міг годинами переконливо говорити про все і вся. У тому числі й про щастя. А ось тепер, коли розміняв четвертий десяток, коли вже нікуди поспішати, коли світ звузився до печери, задумався: чи справді він був щасливим? Увесь віддавався роботі, на особисте життя махнув рукою. А може, дарма? Можливо, щастя і справді не лише в роботі? В чому ж тоді? В любові? В сім’ї?..
– Щастя, це коли ти... знайдеш своє місце в житті, - озвався Адам невпевненим голосом.
– Ну, коли ти всього себе віддаєш...
– Облиш, це я колись ще студенткою чула на лекції. Та й сама велемудрі поради давала іншим.
– Вибач, забув, що ти колишній консультант по щастю...
На Марсі Єва Булат-Бек працювала головним психологом Науково-Дослідного Центру, у який входили різні бази, численні лабораторії, філіали земних інститутів, обсерваторія, радіолокаційна станція, космопорт, медцентр “Здоров’я” із своїм профілакторієм, енергослужби, ремонтно-аварійні служби, служба побуту, а також потужна фабрика по добуванню мінеральної сировини (її відправляли транспортними ракетами на Землю) тощо. І всі ці служби (за винятком хіба що фабрики) були під одним прозорим ковпаком. Так само, як під прозорим дахом-ковпаком, залитим світлом штучного сонця, знаходилось чимале містечко, у якому жили працівники Центру та члени їхніх сімейств.
Тому медцентру роботи вистачало, особливо ж групі психологів. Життя і праця під скляним ковпаком із штучним сонцем та імітацією дня і ночі (містечко ще жартома називали “у Марса під ковпаком”) накладали своєрідний відбиток на психіку людей. І особливо - на сімейні стосунки.
Люди крутилися - на роботі й удома (себто у спальних корпусах - так тут іменувалися житлово-комунальні будинки) - в одному й тому ж колективі, під одним і тим же, бодай прозорим, дахом-ковпаком, що, імітуючи небо, швидко навівав нудьгу. Все було як на гігантському космічному зорельоті, що на десятки років пішов у вічний морок Космосу. І хоча рідна Земля була відносно не так і далеко - 56 мільйонів кілометрів, - але у небі Марса вона сяяла скромною ранковою та вечірньою зорею, навіть не такою яскравою, як, приміром, Венера у небі Землі. І декому починало здаватися, що Землі взагалі немає, а та ранкова та вечірня зірка, яку чомусь називають Землею, зовсім не Земля, що вони довіку приречені битися мухами під скляним ковпаком. Що коли б той осоружний ковпак зруйнувати, то дихну лося б легше... Особливо підлив масла у цей песимістичний вогонь диспут з парадоксальним девізом “Чи є життя на Землі?”, який провели якось радіоастрономи. І який, як вони гадали, трохи пожвавить марсіанську колонію. Але вийшло навпаки. У диспуті чи не найголовнішу роль зіграв Євин чоловік, радіоастроном Руслан Булат-Бек.
– Чи є життя на Землі?
– причепивши сиву бороду (імітував дивака-професора), під загальний сміх запитав Руслан і сам же відповів: - Можливо, є, а можливо,
У тому ж парадоксально-веселому дусі диспут тривав увесь вечір, був він не шаблонний, усім сподобався, але... Але дехто, впавши у паніку, заявив, що на Землі життя немає, бо навіть астрономи його не виявили, що вони під марсіанським ковпаком - останні люди.
А втім, це був комічний виняток. Отже, марсіанська екзотика швидко надокучила, і тоді починались одноманітні будні під ковпаком. А вони швидко робили своє, особливо в молодих сім’ях. Наставало охолодження між подружжям, збайдужіння, механічне співіснування в одній квартирі. Дехто твердив: яка там любов у таких умовах, треба покірно тягти сімейну лямку, відбуваючи контракт. От на Землі, під голубим небом, - то інша річ.
Почастішали сімейні непорозуміння, а згодом і конфлікти. Тому при медцентрі було створено (на громадських засадах) “Службу сім’ї”. Тут у певні дні й години чергували психологи (їх і називали “консультантами по щастю”), готові надати кваліфіковані поради тим, у кого сімейний бриг сів на мілину, дав тріщину чи втратив попутний вітер.
У газеті “Вісті НДЦ Марса” час од часу друкувалося таке оголошення:
“Якщо вам необхідно одержати консультацію з питань сімейних стосунків, дзвоніть по телефону 45-90-48 кожну середу і п’ятницю від 18 до 21 год.”.
Телефони в “Сімейній службі” стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні конфлікти. Дзвінки за умовою були анонімними - так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзвонив, не міг знати психолога, так і той, хто консультував, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці.
Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як вийшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп’ятниці, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої тридцяти. До своєї нової посади - консультант по щастю - вона ще не звикла і внутрішньо хвилювалася. Тому, прийшовши в “Службу сім’ї”, у спецкімнаті протягом п’ятнадцяти хвилин займалась аутотренінгом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не могли її бачити, але білий халат для психолога - то своєрідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджувалась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов.
Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48.
І м’яка напівтемрява відгороджувала од усього світу.
Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися.
І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консультант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха.
“Служба сім’ї” слухає, - говорить Єва, не міняючи зручної пози у м’якому фотелі.
– Добрий вечір!
– вітається вона до невидимого клієнта.
– Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти”.